Класифікація української демонології

Обряди, звичаї та повір’я зустрічають людину під час її народження, йдуть поряд на протязі всього життя, не залишають її навіть коло домовини. Вони утворюють своєрідну спадщину пращурів, в якій зібране все розумове багатство і в якій криються всі етнічні особливості нащадків.

ОБРАЗ ЧОРТА


Дохристиянських часів сягають вірування, пов’язані з нечистою силою, але уявлення про чорта як слугу диявола далеко не покривають надзвичайно широкого спектру образів нечисті. Звісно, це пов’язане з тим, що з перемогою християнських ідей прадавні божества не перестали існувати у народній свідомості; вони перейшли до категорії слуг сатани, а властивості цих міфологічних персонажів виявилися успадкованими рисами демонів.

За теорією Костомарова М.І., слов’янська міфологія мала дуалістичний характер бачення світу як арени боротьби духів добра з духами зла. Кожна з сторін мала втілитися у образі якогось конкретного божества, тому існувала протилежна світлій животворній істоті – похмура, смертоносна, зла (Чорнобог), звідкіль і походить назва “чорт”. За іншою версією, слово походить від давньої назви волхвів, які вміли читати язичницькі письмена, записані чертами (рисками).

Як переказують апокрифи, чорт був уже перед створенням світу, коли панував загальний хаос, бог уносився понад водами. Тоді побачив його бог у піні, зацікавився ним, і, довідавшись, що він чорт, узяв з собою. За іншим варіантом, чорт сидів у скелі, де бог відкрив його, взяв до себе за найстаршого ангела. Світ почав творити вже разом з чортом.

“Задумав Бог сотворити цей світ, - і зібрав ангелів та і посилає їх дістати землі з дна морського <...> . Одначе вони – відомо, дух – не могли дістати землі <...>. І пірнали вони, пірнали, але нічого не встигли зробити: ангел пірне, а вода і винесе його на поверхню. Уже вони готові були повірити у неможливість дістати насіння землі, як – звідки не візьмись – з’являється чорт.

— Здоров, боже! – говорить.
— Чого тобі треба? – питає господь.
— Хочеш, я дістану тобі землі?
— Добре, – говорить бог.
— А що мені за це?
— Дам тобі пекло.
— Згода, – сказав чорт і бухнувся у воду.

Довго не видно було злого духа. Ангели подумали, що він там і загинув, і говорять: “Туди йому і дорога!” Але він виплив і виніс насіння землі. Бог і посіяв землю. З того часу пекло залишилося за злим духом.”

За іншою версією створення світу виглядало так: “Як задумав бог сотворити цей світ, то послав чорта на дно моря, щоб він виніс землі за нігтями. <...> Чорт і думає собі “Почекай – сотворю я світ в ім’я своє”.

З такою думкою чорт виніс землі з дна морського і насіяв по воді, говорячи: “Рости, земля, в ім’я моє” (бог велів сказати: рости, земля, в ім’я боже). Земля так і розсипалася по воді. З таким же успіхом намагавшись кілька раз створити землю в ім’я своє, чорт подумав: “Піду к богу – скажу, що земля не хоче рости в ім’я боже”. Постав перед господом і говорить:

— Не росте земля.

— Піди і скажи, як я велів, – говорить бог, – побачиш, що земля виросте.

Пішов чорт і думає: “Скажу, як бог велів, але вкраду трохи насіння, а після, побачивши, як земля буде рости в ім’я боже, посію в іншому місці і створю світ для себе. Тоді бог тут, а я там будемо богувати”. З цією метою він і сховав трохи землі у себе в роті.

Вийшовши з води, чорт посіяв землю, говорячи: “Рости, земля, в ім’я боже”. Земля і стала рости – аж кипить, так росте. Але росте вона на воді, росте і в роті е злого духа. Розперло чортові пащеку, ледь не вдавить. Чорт хотів виковиряти нігтями, але не встигав. І полетів він попід небесами. Літає чорт, а земля так і верне йому з рота. Вже цілі гори наблював, а земля все росте та росте. Бачить чорт, що непереливки, і взмоливсь до бога:

— Господи, помилуй!

Господь і поблагословив:

— Годі, земле, рости! – Земля і перестала рости, але осталася покритою горами, що чорт наблював. А бог сіяв землі рівнесенько.

Тому то тепер, де степ широкий, то божа земля, а де гори та яри.. то чортова земля.”

Самому чорту нудилося, одначе, тому він забажав мати товариство. Бог порадив йому вмочити палець у воді та стріпнути позад себе, внаслідок чого дістане товариша. Чорт умочив одначе, всю руку, та як почав нею тріпати, що наробилося стільки чортів, що з них постало дванадцять хорів (ось чому часто-густо старі сварять дітей за те, що вони після миття рук не користуються рушником, махають руками, розбризкуючи навколо воду, таким чином створюючи нову нечисть).

Окрім створення світу чорт втрутився і у створення людини: “Створивши землю, бог взявся за створення людини. І створив бог прекрасне тіло для людини, задумав створити людину досконалою. Створивши таке тіло, бог залишив його полежати деякий час, щоб воно зробилося здатним прийняти в себе душу, а сам відійшов.

Приходить чорт, дивиться, що створив бог, і бачить, що лежить людина прекрасна, чиста, – та і засмутився. Постоявши, сумний, подумавши, взяв та й обблював людину.

— Що се доброго ти наробив? – попрікає його бог.

— А що ж, – відповідає чорт. – Ти ж нащо сотворив його такого хорошого? Бувши таким, він би й не згадав, що я є на світі. А так – колись і мене згадає.

Бачить бог, що чорт напакостив, але робити нічого: що колись бог створить, того вже не перероблює. Але і залишити людину обблюваною господь не хотів, а тому взяв та і вивернув її обблюваним у середину. І тепер наше тіло навиворіт – що було всередині нас, тепер зверху, а що було зверху, то тепер всередині зі всім тим, що чорт наблював. І справді, що у нас всередині? Потрохи, кишки... і всілякі хвороби хіба не зсередини починаються? Все це внаслідок капостей чорта.”

Далі за легендою, головний чорт надумав зрівнятися з Богом; і для цього наказав збудувати височенну башту. Чорти залізли на неї, звідтіля дивлячись на світ, нахваляючись своєю майстерністю (згадана легенда, без сумніву, є одним з варіантів переосмислення біблійного сюжету про створення Вавілонської башти та є своєрідним зразком оцінки похвальби або гонору як протибожої, тобто диявольської, прояви).

Але Бог розвалив башту, і чорти полетіли з неї на землю. Вони летіли до землі повних 40 діб. Коли Бог сказав “амінь” – де кожний з них був, там і залишився: у воді – водяник, у лісі – лісовик, у болоті – болотяник, на полі – польовик і т.д. Таким чином, усі духи, що на землі, взяли свій початок від чорта. Під впливом християнства почала затиратися різниця між поодинокими духами в залишках тих вірувань, які дійшли до наших часів.

Після падіння Сатана та біси (або демони чи чорти) всі свої сили віддали справам спокуси якомога більшої кількості людей; серед них, як свідчить Іоанн Кассіан, існує навіть деяка “спеціалізація”, тобто кожен з них займається розпаленням у людині того чи іншого гріховного бажання. Значно пізніше ця теза Кассіана, переплітаючись з існуючими серед народу забобонами, вилилася у повір’я щодо існування різних типів нечисті.

Ці повір’я дають змогу розробити авторську класифікацію, критерієм котрої виступають спеціалізація або деякі характерні риси поведінки чи зовнішності нечисті:

1. Сатана – голова демонічного світу; відомий своєю чоловічою міццю (можливо, це ствердження має свої витоки в апокрифічних Бібліях, де досить часто зустрічається теза щодо фізичних стосунків Єви з Сатаною та іменування його засновником статевого акту), допомагає старим чоловікам спокушати молодих дівчат;

2. Люципер – варіант біблійного Люцифер – “син зірки”; прикований ланцюгом до скелі, може звільнитися тоді, коли люди забудуть Бога та давні звичаї;

3. Пекун – цар пекла, його помічники – Пекельники або Огнянці – здійснюють тортури над грішними душами;

4. Диявол – зліший і дужчий від багатьох чортів, любить самоту і пишнотілих жінок, яких спокушає;

5. Біс – звичайно живе у лісі, де сухі та покручені дерева; саме він штовхає людей на самогубство;

6. Дідько – лисий чорт; зазвичай живе з людиною. Вважається, що хазяїн, якому слугує Дідько, рано втрачає волосся, бо у нього на голові під капелюхом завжди сидить нечистий, тому, коли чоловік, вступаючи до оселі, не знімав капелюха, вважалося, що він має зносини з Дідьком;

7. Явида – чорт, що може зникати і з’являтися знову;

8. Антипко, Безп’ятко – чорт, якому дверима відбито п’яти, тому він кульгавий; люди, що мали таку фізичну ваду, викликали до себе навіть вороже ставлення;

9. Мамун – чорт, який паморочить розум людини, щоб завести у гибне місце; краде жінок;

10. Хапун – чорт, що хапає у нетрях дітей;

11. Убиясники – чорти, що бояться вовків, бо вони мають силу з’їсти їх;

12. Трістеник – чорт з хвостом, зубами і ратицями;

13. Щезник – чорт, що має здатність швидко щезати;

14. Кішасонька – дияволиця;

15. Чортова матір.

Крім найпоширенішої назви “чорт”, використовуються такі епітети: лихий дух, лукавий, нечистий, окаяник.

Найбільше зусиль нечисті використовують для того, щоб спокусити ченців – людей, що все своє життя присвятили служінню Богові. Особливо часто розповіді про це зустрічаються у “житійній” літературі.

Так, в одному з найцінніших джерел з історії Київської Русі – у так званому Києво-Печерському патерику (збірці фантастичних оповідань про ченців та життя у монастирях; складалися звичайно з метою прославити чернецтво) згадується величезна кількість історій протистояння ченців та бісів, а також описуються засоби боротьби зі спокусою.

Руські богослови у цьому питанні також звертаються до духовного досвіду Візантії і приймають теорію Григорія Нісського щодо існування у кожної хрещеної людини божественного помічника – так званого Ангела – охоронця, котрий навчає людину гарним вчинкам.

Наприклад, у “Повісті про подорож Іоанна Новгородського на бісові” розповідається, як силою хреста чернець примусив біса слугувати собі.

Існує ще один (правда, згубний) засіб найняти собі на службу чорта: зробити те можна, заклавши йому свою душу. Думка про угоду з Сатаною, коли людина за ту чи іншу тимчасову насолоду віддає свою безсмертну душу, вперше виникла саме у Візантії. Вона походить з інтерпретації слів Ісаї: “Ми створили союз зі смертю. Ми підписали угоду з пеклом.” А вже потім поступово укорінилася у західноєвропейській та руській догматиці.

Плодяться чорти, як і люди, хоча є й інші засоби розширити свій родовід: співжиттям з жінками або крадіжкою людських дітей. Така подія у житті чорта, як одруження, тісно переплетена з уявленнями про ще одну персону української демонології: про вихор.

Вихор – це різновид нечистого: вкритий шерстю чорний чоловік з крилами, великими кігтями та хвостом. Живота Вихор не має, і нутрощі його відкриті. Живе він в полі, постійно перелітаючи з місця на місце. Особливо рухливим Вихор стає перед бурею. Коли він здіймався, казали. що це сам нечистий справляє своє весілля.

Таким чином чорт має цілу сім’ю. У казках часто згадуються “бісів батько”, “чортова дочка” (звичайно дуже гарна та розумна дівчина), “чортова баба”, “чортова матір”: “Таке бабище сидить, що на неї й дивиться страшно: стільки на ній зморщок, як у циганки на спідниці зборок, носище такий довгий, що коли голову схилить, то в землю впинає. А той ніс із заліза: коли ним ударити, то гуде, як дзвін ”.

Дитина, підмінена нечистою силою, має назву “одміна” або “одмінчук”. Впізнати її можна за мішкуватою будовою тіла, маленькою головою, великим черевом, тонкими ногами (одним словом, це діти, хворі на розм’якшення кісток, тобто на англійську хворобу).

Підмінені діти невгамовно кричали й погано розвивалися. Діти, прокляті батьками або нажиті від нечистої сили (таких називали напівбісами) також потрапляли до рук чортів і слугували їм.

Виступає чорт одночасно зооморфною і антропоморфною істотою. Його звірячу подобу видають хвіст, баранячі або козлячі роги, кігті, волохатість, собача морда або свиняче рило, курячі ноги або ратиці та крила кажана. Характерні риси – довгий ніс, палаючі очі, темна шкіра, густе чорне волосся. Досить часто чорт має фізичні вади. Він може бути лисим, гладким, кульгавим, горбатим або сліпим.

Іноді чорта уявляли у вигляді іноземця, вбраного у коротеньку куртку або фрак, вузенькі панталони, з кумедним капелюхом на голові та люлькою в зубах). Але таке трактування образу чорта у вигляді іноземця є досить пізнім нашаруванням (на нашу думку, часу реформ Петра Першого, тобто 18 століття), викликаним страхом перед усім новітнім та незрозумілим (саме такий образ чорта ми зустрічаємо в романі Михайла Булгакова "Майстер і Маргарита").

Чорт часто вдається до перевтілень, причому образи, що він їх приймає, досить різноманітні:

1. Подоба людини:
хлопчик – ним найчастіше перекидається Антипко Безп’ятько;

гарний парубок – спокусник;

панич, що заманює в ліс на загибель;

інколи він одягає шкіру померлого і у такому вигляді з’являється перед його рідними.

2. Тварина (чорний кінь, пес або ворон, цап, змій);

3. Неживий предмет.

Отже, до особливостей чорта належить здатність до перевтілення, вміння літати та надзвичайна сила. За характером чорт злий та сварливий. Щодо харчування, то нечистий досить-таки невибагливий. Найчастіше він їсть печених жаб, залізні боби, людей або гризе кістки померлих.

Щодо житла чорта фольклорна традиція має кілька варіантів. Звичайне місце проживання чорта – млин, глибоке провалля, напівзруйнована оселя, очерет (його він отримав у власність за створення воза) або хмара тощо. Чорт любить бувати у такому місці, де ніхто не сподівався б його зустріти: в самій людині. Він ускакує ротом і мучить, доки не доведе до смерті (тому раніше завжди, позіхаючи, хрестили собі рота). Інколи він живе у лісовій хижі, інколи у будинкові на дні моря або у затишному та багатому палаці.

Функції чорта досить широкі, а його діяльність вкрай різноманітна:

— він усіляко шкодить людям, приносячи їм збитки: “Старий чорт розсилав своїх синів, щоб людям шкоди наробити: тому фіру з сіном запалили, того набили, тому ще щось на збитки вчинили” ;

— псує молоко, розриває греблі, насилає хвороби;

— записує гріхи людей: “<...> в церкві правилася служба божа, а шайтан сидів на вікні і натягав волову шкіру зубами, бо вже не мав, де писати тих людей, що в церкві говорять та дрімають, як служба божа правиться ”;

— сварить людей між собою;

— зводить жінок, вступаючи з ними у статеві стосунки;

— скуповує душі: “Якщо хочеш продати душу, кликни його в північ, він і з’явиться, тільки прийме не кожного, а подивиться спочатку у своїх книгах. Якщо хтось з твого роду був у них, прийме, якщо ні, не прийме” ;

— один чорт завжди живе поряд з людиною (з лівого боку) і підбурює її на різні лихі вчинки (саме звідси походить український звичай спльовувати через ліве плече);

— стереже живлющу та цілющу воду, допомагає багатію ще більше багатіти;

— краде сонце, місяць і зірки (можливо, таким чином у народі пояснювали існування сонячних та місячних затемнень);

— знущається над людьми, катує їх;

— полює на людські душі, штовхаючи людей на різні прикрі вчинки (злість та пияцтво – “А люди горілку як зварили, то їм і нечистого для біди вже не треба. Вип’ють чарку, другу, та й пішло-поїхало – де лайка, а де бійка, ні честі тобі, ні поваги, ні святого слова. Церкву обійдуть, а корчму знайдуть”).

Окрім того чорти працюють ковалями у кузнях та мірошниками у млинах.

Взагалі, образ чорта в українській демонології досить неоднозначний. Він виступає як негативна, зловорожа істота, але, поряд з цим, і як “культурний герой”. Так, саме він подарував людям:

— ковальство, вогонь, млин, віз;

— горілку: “Чорт виготував горілку з нехворощу, щоб той, хто її вип’є, втратив глузд і робив всіляку шкоду, чорта потішав.<...> Чорт почастував питвом апостола Петра, той заснув біля багаття, і на ньому загорівся одяг. Зиркнув святий на обгорілі поли, сплеснув у долоні й каже: - Будь ти, гаспидське пиття, горілкою” ;

— карти, скрипку (чортова скрипка грає сама по собі, доки не зупиниться – всі танцюють), дуду ;

— тютюн : “Давно-давно були такі мухи, що від них люди вмирали. І чорт вигадав тютюн. Як запалиш його, то муха до людини не наближається” .

З образом чорта також пов’язана і велика кількість народних вірувань відносно тварин та птахів.

Наприклад, галичани вірили, що чорт може прибирати подобу ворона і в такому вигляді з’являтися поміж людей. Саме тому ворон користувався недоброю славою, а його каркання над хатою вважали знаком близької смерті когось з членів сім’ї.

Горобця також сприймали як нечистого птаха. За народними повір’ями, багато горобців гине в так звану горобину ніч, що наступає напередодні свята святого Семена (1 вересня за старим стилем) і супроводжується громом і блискавкою. Цієї ночі горобці збираються до лісу, де чорт міряє їх міркою; живими залишаються лише ті, що не вмістилися в мірку.

Сова здавна була уособленням темних зловісних сил. Вірили, що по ночах сова показує чортові гнізда інших птахів, тому вдень птахи переслідували її, аби помститися.

За деякими легендами, жаба була створена чортом, а тому виступала як уособлення нечистої сили. У зв’язку з цим, жаба здавна використовувалася у замовляннях, ворожіннях та інших магічних діях як приворотний або відворотний засіб.

Зайця також пов’язували із нечистою силою. Вважали, що він створений чортом і служить йому, тому зустріч із цією твариною віщувала невдачу.

Відносно коня народні уявлення роздвоюються. Так, з одного боку, кінський череп наділявся властивостями оберега від нечистої сили. Господарі нерідко прикріплювали його на клуні від чарівників та інших злих істот. Голову коня закопували під час будівництва греблі, щоб болотяний дідько не зміг її зруйнувати. Вважалося, що зілля, яке проросло крізь очиці покинутого кінського черепа, має не тільки лікувальну, а й чудодійну силу. З цими віруваннями тісно пов’язаний звичай прикрашати дах будівлі стилізованими кінськими головами, зверненими у протилежні боки. Слід зазначити магічні дії та повір’я, пов’язані з кінською підковою. Підкова, вкинута у дійницю, оберігала корів від відьом. Водночас не менш поширеним було ставлення до коня як уособлення нечистої сили, котра могла перевтілюватися у цю тварину.

Кіт, за деякими легендами, був створений Богом; це чиста тварина, прихильна до людини. В деяких місцевостях коту приписували здатність охороняти обійстя від усього злого. Разом з цим, чорна кішка виступала улюбленою формою уособлення нечистої сили.

Коза вважалася породженням диявола. Козла тримали у стайні разом з кіньми для охорони від нечистої сили, а також для того, щоб чорт їздив на ньому і не мучив коней.

Миша вважалася нечистою твариною. Загально поширеним було вірування, що миша обов’язково перетвориться на кажана, якщо з’їсть хоч крихту свяченої паски. Мишу і кажана народ тісно пов’язував зі світом відьом і чарівників, які можуть обертатися в цих тварин, або перетворювати на них людей. Кістки кажана використовували у ворожінні як приворотний засіб. На Прикарпатті вважали, що мертвий кажан, прикріплений над дверима стайні здатен відігнати нечисту силу.

Чорти самі не вмирають, є, одначе, таке зілля, що коли його відварити та відваром покропити чорта, то він спалиться. Деякі чорти бояться вовка (це так звані убиясники),бо вовк має силу з’їсти їх. Також чорта можна вбити, вдаривши однією рукою навідліть (але бити можна лише раз, бо від другого разу він оживе).

Смертельним для чорта є і постріл з пістоля, зарядженого хлібом.

Крім цього, для захисту від нечистих використовуються:

— слово Боже, згадування імені Христа, страх Божий, молитва, святі реліквії, хресне знамення;

— все свячене (хрест, накреслений свяченою крейдою; посвячений одяг та коса – нею треба обвести навколо себе коло; свячена вода; церковна утварь);

— магічне коло: ”Увійшов у церкву, окреслив себе колом і поробив хрести навколо того кола, посередині став і почав читати” ;

— нитки, напрядені у русальну п’ятницю:

— мовчанка – не відкликатися на їхню розмову;

Бояться нечисті також чорного пса-первака, кукурікання когута, але найбільше – громових стріл святого Іллі, які, вдаривши чорта, вбивають його. Під час грози не бажано сидіти на землі, бо під сидячим може сховатися чорт; Ілля, вражаючи чорта, влучить у людину (тому ставлення християн до вбитих блискавкою досить не однозначне).

ДУХИ ДОМАШНЬОГО ГОСПОДАРСТВА

Світ людини завжди поділявся на “чисте” та “нечисте”, “людське” та “не людське”. Головним виміром у цьому питанні була ступінь “цивілізованості” простору. Проблема протиставлення середовища людини з його сталими нормами моралі та поведінки і ворожого світу поза сферою людського впливу відбилася і у демонологічних віруваннях слов’ян щодо духів домашнього господарства.

Якщо верховні боги мали більш – менш широкі функції, то родинні охоронці займалися окремими галузями господарства: в оселі та на обійсті перебували Домовий, Покутній, Лазник, Хлівник, Дворовий та інші духи-обереги. У їхні обов’язки входило ретельно стежити за якоюсь окремою ділянкою побутового життя. Вони допомагали родині пильнувати за дотриманням сталих звичаїв та обрядів, якщо ж духи покидали житло, їхнє місце займали злі духи, котрі постійно провокували людей на нерозважливі вчинки. Згодом, коли християнство поступово витісняло міфологічні уявлення, деяким духам-охоронцям надавали лише негативні риси, що суперечило первісному образу.

Найпоширенішим образом домашнього пандемоніуму був образ домовика. Вважалося, що кожним родинним вогнищем обов’язково опікується добрий дух чи покровитель. Традиційно цю роль виконував Домовик (свою назву він веде від уявлення про місце перебування, тобто будинок, дім. Інколи його іменують дідом або дідусем (саме це вказує на його давній зв’язок з сім’єю – зв’язок пращура з нащадками ).

“Крім природних домовиків є “вихованки” (хованки, годованці). Ними можуть обзавестися всі бажаючі. Для цього потрібно знайти зносок від курки, коли її підвіяв вітер, прилаштувати яєчко під ліву пахву й носити поспіль десять діб – “причому не миючись, не хрестячись, не молячись і не споглядаючи на образа”, лише за такої умови, начебто, з’явиться маленький домовичок” , який слугуватиме хазяїну, а після смерті забере його душу. Дехто вважав, що домовиком може стати семилітня дитина, яка втекла з дому.

“Щоб побачити живого домовика, потрібно, як вважали <...>, три роки поспіль постояти на страстях зі свічкою, принести її додому ”з живим”, тобто не згаслим вогнем, після цього обійти оселю , вилізти на горище, і тоді господар матиме нагоду зустрітися зі своїм охоронцем”

У бідних він, як правило, голий, що символізує нестатки. Натомість у заможніх селян – з шерстяним покриттям (вовна або шерсть завжди вважалися символом багатства, мабуть, саме тому на Україні існував звичай весільну лаву молодих застеляти вивернутим до гори хутром кожухом, що мало забезпечити їм статки у господарстві (залишки цього звичаю можна зустріти на сучасних весіллях, де над молодою парою вішають пухнастого килима).

Домовик, за уявленнями наших пращурів, здебільшого живе на горищі. З тварин домовики люблять котів та кіз, але бояться сорок. Якщо з ним жити у злагоді, то він намагається допомогти порадами, пильнує, аби в родині завжди був затишок, ретельно стежить, щоб у сім’ї дотримувалися давніх звичаїв і традицій. Домовики могли бути й віщунами та попереджати сім’ю про майбутнє нещастя, але людину, що прогнівала їх, могли душити уночі.

Переїзжаючи до нової оселі, люди намагалися забрати з собою і хатнього охоронця, тому відбувалися спеціальні обряди запросин домовика на нове житло.

Якщо хатник вже надто знущається з сім’ї, запрошували чарівника, який заходив до двору рівно о дванадцятій ночі, різав півня, оббризкував його кров’ю віник, вимітав ним все подвір’я і промовляв про себе якісь заклинання. Він намагався зробити це все до третіх півнів, бо після їхнього співу все чарівне втрачало свою магічну силу. Домовика можна вбити, якщо вдарити його навідліть, але якщо вдарити його опісля звичайним буком по голові, він воскресне.

Без печі не могла обійтися жодна родина. Очевидно, це і стало причиною “поселення” в хаті пічника. Про його зовнішність розповідають досить невиразно, достеменно відомо лише те, що він дуже охайний і завжди ходить у білому одязі. За повір’ями, він постійно перебуває в печі або під нею.

“Якщо, бува, господарі забули причинити на ніч комин прикривачкою, в таких випадках пічник вартує, аби димоходом не залізла в хату нечиста сила. Зустрівшись з нею, він починає бійку” .

Над усе любить пічник порядок і чистоту, тому його добре ставлення до господині хати залежить від її охайності: охайній жінці він завжди буде допомагати у буденних справах.

“Якщо з якихось причин пічник залишив домівку, то домашня обігрівачка перетворюється у пустку, у ній одразу ж оселяються злі духи. Ось чому люди намагалися робити все <…> можливе щоб не розгнівати доброго поселянина, тобто пічника” .

До найшанованих хатніх охоронців належить покутній. Якщо домовик, за народним уявленням, має зовнішні ознаки, то таких не зафіксовано у описі покутнього. Хоч його вчинки й “відчутні на дотик” (постуки, почасти глухий стогін чи зітхання), але побачити хатнього охоронця в живому вигляді ще нікому не щастило, оскільки то дух, а він невидимий.

Постійно він перебуває на покуті, що вважається найсвятішим місцем в оселі. Покутній оберігає святий кут хати, щоб там не оселялися злі духи, відводить грозу, зустрічає чотири рази на рік праведні душі та частує їх.

Якщо покуть не тримають в чистоті, в родині не шанують давні звичаї, покутній може залишити оселю. І горе тій сім’ї, в якій залишиться покуть без охоронця, це місце обов’язково займуть злі духи – злидні, моровиці, нічниці тощо. Родину обсядуть нестатки, хвороби, пошесті та інші біди. Для того, щоб покутній знову повернувся, потрібно збудувати іншу оселю, або почати жити по-новому.

Хлівник – дух, що охороняє зерно і борошно.

Жировик – дух, що живе у кладовах і погрібниках; охороняє запаси від гризунів та нечисті.

Серед усіх домашніх охоронців найменше відомостей існує щодо лазника (чистюха, охайника). Іноді його бачать, але найчастіше лише чують його голос, завивання, свист.

За повір’ям, лазник постійно живе в оселі, тобто саме там він і полюбляє купатися та паритися (але лише опівночі). Росіяни ж переказують, що він живе у спеціальній будівлі – лазні, яка вважається, з огляду на святість, місцем нечистим, бо там ніколи не тримають ікон, а ввечері і вночі це місце є ще й досить небезпечним (саме у цей час купається лазник, а тому він може навіть задушити непроханого гостя).

Український лазник вельми полюбляє пахуче зілля, заготовлене для купелі. З особливою ретельністю він допомагає матерям, коли ті купають немовлят. Особливо гнівається чистюх, коли в оселі з’являються сторонні запахи. Найбільше його дратує людський піт. З господарів, які лягли спати не помившись та залишивши після себе брудний посуд, лазник завжди кепкує і робить їм дрібні неприємності. Щоб задобрити охайника, для нього часто залишали відро з водою та віник: це було щось подібне до жертвоприношення лазневому духу.

Бджільництво (давня назва – пасічникування) завжди було заняттям вибраних людей. Як і кожен промисел, воно мало свого охоронного духа - пасічника. Він не має чіткого образу, а отже невидимий. Одначе його присутність на пасіці дозволяє бджолярам бути спокійними – комах не зачіпатиме будь – яка зла сила.

“Для того, щоб дух-пасічник оселився біля бджіл пропонувалося кілька способів. Один з них радить узяти галузку, на якій з’явився перший рій, виварити її у воді, а настоянку віднести вночі на роздоріжжя, скинути з себе сорочку та умитися нею до попереку. Якщо власник бджіл угодний Богові, то тут же з явиться “сотонщик”, запропонує господареві власноручно написати заповіт, а сам піде доглядати бджіл”.

За віруваннями, духа – пасічника можна виховати й самому. Для цього потрібно запастися зіллям, яке в народі називають переступнем. Пучок такої трави з корінням потрібно покласти в скриню й замкнути. Невдовзі з нього з явиться бджолиний охоронець.

Існує і інший спосіб. “Напровесні купляли дзбанок меду, додавали переступня і годували ним комах. Після цього бджоли робилися вельми меткими й медоносними – бо з ними оселився дух – пасічник”. Якщо покровитель сподобав господаря, то останньому можна й не з’являтися біля бджіл, аж доки не прийде час качати мед. Усі господарські обов’язки перебирає наглядач за “божими комахами”.

Так званий роблений дід-пасічник оберігає бджіл доти, доки живе господар. Коли ж він помре – залишає пасіку й охоронець, а комахи щезають.

Цілком логічно, якщо селяни тримали худобу (без якої у давнину не могла обійтися хлівниками жодна родина), то, відповідно, мали бути її охоронці. В народі їх називали хлівниками (перебували вони у хлівах та стайнях, тобто в тих місцях, де тримали худобу).

Уявляють хлівника старим волохатим чоловіком з кінськими вухами й копитами (на зразок античних сатирів).

Селяни завжди у стайнях споруджали маленькі ясла та набивали їх сіном (вважалося, що саме в них і відпочивають ці духи). У випадку хвороби якоїсь худобини, сіно з цих ясел використовували як ліки, бо воно, за повір’ям, мало цілющі властивості.

“Домашній хлівник, якщо він уподобав господарів, намагався робити все, аби щедро плодилася свійська живність. Особливе задоволення отримував, якщо тварини були такої масті, як він сам. Тому хазяїн мав визначити <…>, який колір шерсті йому йде на прибуток. Натомість, якщо хлівник був миршавим, худоба в господарстві часто хворіла й гинула”.

Якщо худоба була “не до душі” хлівнику, він всіляко знущався над нею доти, доки до стайні не ставили або не чіпляли вбитої сороки. Лише цим можна було врятувати худобу від наруги.

Сарайник – домашній бог давніх українців, який оберігав господарські будівлі від хвороб, злодіїв та дикого звіра.

Воструха – дух, котрий охороняв корів.

Табунник – дух, що охороняв табуни коней.

Був свій наглядач і у обійстя. Цю роль, за етнографічними джерелами, належало виконувати дворовому (двораку або споришу).

Зовнішність цього духу залишається не визначеною, а місцем постійного перебування є найчастіше дровітня. У його обов’язки входило наводити лад у дворі і оберігати обійстя від нечистої сили. Господарі занедбаного двору швидко втрачали духа-охоронця. Першою ознакою відсутності дворового було те, що на обійсті всихала або не росла трава (спориш). “У такому випадку радили перенести подвір’я в інше місце, щоб ще раз запросити розгніваного охоронця на постійний пожиток”.

Стодольник – дух, котрий охороняє стодолу.

Безкрая в забобонах та невтримна в пошуках незвичайного народна фантазія створила різновид особливих духів, які мають назву – скарбники.

Побутує кілька варіантів цього образу.

1. Це вірний охоронець скарбів свого господаря, а також помічник в усіх його справах. Присутність його у дворі звичайно відкривається лише тоді, коли хтось намагається щось вкрасти з двору – злодій раптово ціпеніє і не може навіть поворухнути ногою або рукою. У цьому варіанті скарбник – охоронний дух.

2. Скарбник, що опікає особливу чарівну монету (інклюз), котра має властивість притягувати інші гроші, і таким чином збагачувати хазяїна.

3. Цей варіант пов’язаний з популярними повір’ями про закопані та закляті скарби. Ці скарби поділялися на чисті та нечисті. До перших належали ті, що закопувалися під час важких життєвих колізій (воєн, нападів, пограбувань). Інші ж скарби перебували під охороною нечистої сили. Вірили, що раз на сім літ закопані та закляті скарби світяться. Ті з них, котрі в ночі охороняє скарбник, є заклятими. Взяти їх може лише той, кому вони призначаються. Коли ж це буде стороння людина, то скарби перетворюються на черепки, вугілля, гадюк та жаб.

Взяти скарб можна в ніч на Івана Купала за допомогою квітки папороті, а також скарб може вказати червоний півень, котрий часто ототожнюється зі скарбом.

Мати справи зі скарбником дуже небезпечно, бо після смерті господаря він з’являється зі зграєю круків і вириває запродану йому душу.

З давнього часу родина на Україні була дуже міцна, бо її скріплював родинний культ. Культ домового божества надзвичайно старий, відомий у всіх індоєвропейських народів. Домове вогнище, на якому горів невгасимий вогонь, здавна був головною святинею дому, тому що він беріг щастя всіх членів родини. Домове родинне вогнище було у нас першим жертовником, а голова родини – першим жерцем. Старший в родині – батько – виконував усі необхідні обряди, пов’язані з домовим вогнищем. Поступово душі померлих родичів набули статусу духів-охоронців і стали носіями головних ідей народної педагогіки.

Так, життя всієї родини підкорялося одному принципу – “жити і бути, як всі”, тобто дотримуватися давніх традицій, виховувати дітей охайними та працелюбними, саме тому будь-які відхилення від “норми” (чи то фізичні, чи то духовні) приймали як протибожу прояву.

Тобто, чим ближче до природи, тим угодніше богові (і, мабуть, тому, все, пов’язане з таким атрибутом цивілізації, як гроші, сприймається негативно і є “нечистим”). Таким чином, домашній пандемоніум – це колиска виховного процесу у народі.

ЛЮДСЬКІ ХИМЕРИ


В глибоку давнину первісна людина всюди довкола себе бачила багато такого, що було їй незрозуміле й сильніше від неї, що звичайно шкодило, і все те треба було не тільки вмилостивляли, але й зрозуміти. Розуміння довкільного світу давало первісній людині заспокоєння, бо навчало її відповідно жити, щоб не потрапляти в великі клопоти. Певна кількість людей, за давніми уявленнями, мала більш тісний зв’язок з навколишнім середовищем середовищем, зі світом духів – і саме їхні образи дали напрямок для розвитку вірувань у так звані людські химери.

Великої різниці між людиною і звіром у давнину не бачили, жили зі звірем у найближчих стосунках, а тому легко постала віра у можливість існування оборотництва. Від давніх тотемних форм релігії походять образи вовкулак (вовкунів) – надзвичайних напівфантастичних істот.

Фольклорна традиція вказує кілька типів цієї прояви:

1. Вовкулака-чаклун, який міг довільно перекидатися вовком й робити інших вовками.

2. Строкарь, на якого у визначений час находило щось таке, що він мусив бігти вовком (можливо, це пов’язане з віруванням у те, що вагітна жінка, побачивши вовка, обов’язково народить вовкулаку).

3. Ізгой, пущений омстивим вовком.

4. Вовкулака-молодий (наречений), перекинутий у вовка під час весілля.

Відгалудженням цього типу можна вважати й образи вовкулачок:

1. Молодої, що, будучи вовчицею, народжує людське дитя (чи не пряма паралель до античних образів Ромула і Рема?).

2. Свахи, яку впізнають у вбитій під час ловів вовчиці.

Цікаво, що вперше згадуються вовкулаки у творі Геродота в зв’язку з тим, що він описував територію нинішньої України: "Ці люди, вочевидь, чаклуни… кожен невр щороку на кілька днів перетворюється на вовка, а потім знову перебирає людську подобу”.

Лаконтропія – перетворення вовка на людину – відбувається по різному: його пересувають через хомут, б’ють житнім перевеслом, розрізають на ньому шнура чи пояса, після чого вовча шкіра лопається і злазить сама по собі. Ознака перевертня – постоптувані долоні, а звичайна їжа людини, що стала вовкулакою не за своєю волею, - шматки та крихти хліба, залишені пастушками, а ще такий вовкун “облизував на деревах ті місця, за котрі люди брались руками, - тим тільки і жив.”

Живуть вовкулаки у берлогах, бігають у лісі, виють по-вовчи, але мають людську свідомість. Часом вони дуже шкідливі, потинають вівці, а часом і людину. Коли вовкунів збереться більше, то вони б’ються між собою. Найчастіше перевертні перевтілюються у грудні, але зачарованому вовкулаці можна й назавжди повернути давній вигляд після виконання деяких магічних дій. Якщо до смерті перевертень залишався у вовчій подобі, то після смерті він міг стати упирем, тому такому покійнику клали до рота монету.

Легенди про проклятих людей базуються на вірі у магічну силу слова, особливо прокляття материнського. Незалежно від волі матері, яка прокляла свою дитину, дитя перевертається в іншу істоту і життя його роздвоюється.

Серед народу цю істоту звичайно іменують перелесником (від слова ”облесливий”) або вогняним змієм. Жіночою іпостассю цього образу є літавиця.

Пересувається змій повітрям у вигляді вогняної кулі, а підлітаючи до хати, розсипається іскрами і залітає до пічної труби. Вдарившись об землю, прибирає вигляд молодого чоловіка, парубка, або померлої людини, за якою тужать у хаті. До функцій перелесника належить зваблювання дівчат та жінок. В одному з переказів він каже про це так: “Та жінка, до котрої я прилітаю, може завагітніти й народити. Це немовля, що від мене народиться, чорти забирають до себе.”

Заманюючи дівчат, змій підкидає на дорогу шовкову хустку, перстень чи запаску. Котра з дівчат підніме якусь річ і принесе додому, до тієї й ходитиме він ночами у вигляді парубка.

Важко сказати, чи були обереги від перелесника, але вважалося небезпечним докоряти жінці за зв’язок зі змієм, бо, розгнівавшись, він може спалити хату. Не можна було й згадувати його проти ночі.

Якщо вчасно не спробувати відвадити або знищити перелесника, та, до котрої він ходить, марніє та помирає. Вважається, що якщо перед відвідуванням змієм хати покласти під піччу купку снігу, зібраного на Водохрещу, змій, залітаючи через комин, одразу загине.

Чарівники, чарівниці, відьми на селі існували здавна. Не торкаючись питання, наскільки співвідносяться з реальністю уявлення про їх надзвичайні здібності, необхідно нагадати, що ці люди – нащадки ще язичницьких жерців, а напівлегальне існування чарівників та чарівниць на протязі багатьох поколінь підтримувалося залишками язичницької релігії у народній свідомості.

Слово “відьма” походить від слова “відати” – “знати”, тобто відьма – це жінка, яка має певні знання. Звичайно розрізняють дві категорії відьом: родимих та вчених.

Родимим відьмам таємна сила надається від природи, вони мають більш доброзичливий характер і можуть допомагати людям захиститися від вчених відьом. Відьму цього типу легко розпізнати, бо вона має хвіст, який у сні висувається, а при збудженні ховається (у дитини цей хвіст голий, а у дорослого – оброслий). До того ж, через усю спину, посередині, у неї росте смуга волосся – “чорна стежка”, а статеві органи звичайно не вкриті волоссям.

Учена відьма набирає знання або від іншої ученої чи родимої відьми, або від самого чорта.

Літні відьми мають деякі характерні риси, за якими їх легко розпізнати серед інших жінок: вони звичайно кістляві, високі, у них великі сірі очі, рот широкий, губи тонкі, руки довгі; молодих же відьом за зовнішністю розрізнити важко, лише палкий характер та відкрите загравання до молодих хлопців видають їх.

“Відьми відьмують, - накликають біду на людей різними засобами; вони крадуть дощ і росу – і через них лютують на землі посухи; а то можуть украсти й місяця. Вони доять чужих корів і нерідко можуть їх задоїти до згину, а відьми родимі можуть доїти й на віддаль. Це вони роблять на збіжжі, на житі, на пшениці так звані “закрутки” – закляття на господаря, який коли споживе зерно з-під закрутки, то сам скрутиться, як ця закрутка."

Одною з найулюбленіших рослин відьом є папороть, а тому на Гуцульщині, зокрема, існував своєрідний звичай бити папороть. Аби вона не сіялася в полі і не шкодила травам, її били палицею навхрест, потім це місце святили. Одна з властивостей відьми – це її вміння перекидатися у будь-що; чи то звірина, чи то якась річ.

Існує багато засобів розпізнати відьму. Найпоширеніший – це коли, проходячи вулицею, де живе відьма, плюнути назад – зразу після цього вона вискочить зі свого двору; ще кажуть, що відьма не тоне у воді. Щоб захиститися від відьом, раніше використовували вербу, котра мала здатність перепиняти дорогу в дім нечистій силі. Також відьма боїться козу і ніколи не відбирає у неї молоко. Але найкращим захисником двору є червоний півень: він охороняє худобу від відьом, а маленьких дітей від підміни нечистою силою.

Серед людей жило повір’я, що на Івана Купала відьми стають особливо небезпечними. Щоб уберегтися від них, оселі, господарські будівлі, обійстя маяли чарівним зіллям (зокрема чорнобилем); господині не відлучали протягом ночі телят, щоб відьма не вдоїла корову, і обсипали хлів маком - доки вибере та нечестивиця, то й треті півні заспівають.

Мають відьми свої збориська, на які злітаються звідусіль. Найголовніший шабаш відбувається у Києві на Лисій горі, в Іванівську ніч. Відьми вилітають туди через комин на мітлі або вилах, але спочатку натираються відварами відьомських трав (найчастіше, відваром тирлича).

“Відьми діляться на фахи, і котра займається одним фахом звичайно, не мішається до другого. Відповідно до того є відьми від корів, овець, кіз, свиней, гусей, риби, гадин, бджіл, грибів, бараболь, яєць, дощу, посухи, морозу” і т. ін.

Для того, щоб захистити двір від відьми, треба тримати особливу собаку – ярчука. Звичайні собаки бояться навіть гавкати на відьом, а ярчук має силу навіть загризти їх.

Ще відьма може згинути від того, якщо по її тіні вдарити палицею з осики або клену.

Коли відьма помирає, вона дуже мучиться і так стогне та корчиться, що ніхто не може бути поряд з нею. Для того, щоб вона легше померла, треба прорубати над нею стелю. Після смерті від трупа чути страшний сморід і він починає дуже швидко розкладатися. Хоронять відьму за звичайними християнськими обрядами, але пізно ввечері, а священик читає особливу заклятну молитву. Якщо відьма перед смертю говорить, домашнім, що вона буде ходити до них і після смерті, то тоді її прибивають до гробу кілком з клечальної осики або таким кілком прибивають кришку до гробу.

Статтю та ще більшою магічною силою відрізняються від відьом чарівники. Вважалося, що вони володіють знанням про таємне життя речей, явищ та засобів, невідомих звичайним смертним людям. Чаклуни найчастіше – люди старі, з довгим сивим волоссям та бородою, з довгими нестриженими нігтями. Зовні вони завжди дуже стримані, рідко з ким спілкуються, тримаються осторонь, ходять насупившись, не піднімаючи очей, на людей дивлячись по-вовчи, спідлоба.

Бувають, як і відьми, навчені та природні. Але існує ще третій різновид – це чарівники невільні – люди, яким конаючий чаклун таємно передав свою страшну силу: такі ще можуть покаятися і цим врятуватися. Хати, в яких живуть чаклуни, звичайно невеличкі, з одним віконечком і стоять скраю села, двері в них завжди зачинені.

На Україні раніше вирізняли кілька типів чаклунів за їхніми функціями.

Так, ворожбити – це спеціалісти з ворожіння на картах та по зірках. Знахарі – ті, хто лікують чарівними, магічними засобами. Чарівники – ті, хто насилають всілякі хвороби та нещастя. І, нарешті, характерники – чаклуни, що знають заговори від усіх можливих неприємностей.

Для того, щоб впізнати серед інших людей чаклуна, брали в руку перше яйце молодої курки і під час заутрені стояли в церкві в такому місці, звідки всіх було видно; тоді у чаклунів видно на голові роги. Зло, заподіяне чаклуном, може зняти тільки інший, але ще краще попросити “свого” чаклуна захистити від можливої порчі (тому раніше завжди на весілля запрошували як найпочеснішого гостя і чаклуна).

Помираючи, чаклун дуже страждає, кажуть, що “в цей час навколо нього цілий сонм чортів; вони закривають дорогу ангелу; а душу з тіла…, окрім ангела Господнього ніякий чорт не сміє вийняти. Після вже чорти і відіб’ють її…Ось для цього… і пробивають стріху, щоб дати ангелу місце потрапити до хати.”

“Чаклунів все навзнак хоронять: куди обличчям заховаєш, туди під землею і піде: до землі обличчям – на землю піде, а навзнак – так піде прямо в пекло.”

Якщо це не допомагає і чаклун з’являється після своєї смерті, розривають його могилу і вбивають в спину осиковий кіл – після цього чаклун назавжди залишається у могилі.

За народним віруванням, зі смертю людини не кінчається її існування, а лише змінюється стан існування. Так, згідно зі світоглядом українців, людина має трисубстанційну душу (що підтверджується багатьма етнографічними даними, зокрема обрядами поховання). “Структура поховальної обрядовості, здається, якнайкраще розкриває триєдність народних уявлень про душу і тіло. Традиційно вона складалася з таких дій: поховання людини (тілесна смерть) та трьох поминальних акцій – третин, дев’ятин і сороковин. Перша акція – третини – відповідала народним уявленням про танення “образу”, особистості та імені, дев’ятин і сороковин про зникнення того, що залишалося від людини.”

Тобто всі дії ритуалу поховання померлого насамперед були спрямовані як на забезпечення успішного переходу душі небіжчика у світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу духу мерця.

Більшість народів земної кулі… розрізняють у своїх повір’ях два різновиди померлих людей. До першого різновиду належать пращури, що померли від старості; цих покійників шанують та поважають, багато раз на рік “поминають”. Зовсім іншим є другий різновид покійників, так звані мертвяки або заложні. Це люди, що померли раніше свого часу природної смерті…

“Ці покійники нечисті, неварті поваги і звичайних поминів, а часто навіть шкідливі та небезпечні. Всі вони доживають за гробом свій, відведений їм при народженні час… Вони часто являються живим людям і майже завжди шкодять їм. Справа в тому, що всі заложні покійники повністю підлеглі нечистій силі.”

Покутники – се такі небіжчики, що по причині гріхів, яких допустилися на сім світі, не можуть на другому світі мати спокою, доки або самі їх не загладять, або хтось із їхньої рідні чи знайомих. До того часу вони тиняються по сім світі і терплять різні прикрості, відповідно до величини їхнього злого вчинку. Час покути неозначений, і майже все залежить від складу обставин.

Потопельники – се ті небіжчики, що втопилися вмисно або випадково. Кожний потопельник має право ходити на сім світі сім літ. До нього не можна ні говорити, ні його зачіпати, ані кидати чим-небудь. Коли потопельник побачить людину, зразу ж регочеться. Кожного нового місяця показується на тім місці, де втопився. За людиною має право бігти лише так далеко від берега, як далеко розливається вода у повінь. Потопельник виглядає, як звичайна людина, лише чорна, як вугіль, та має дуже довгий волос. Потопельники купаються по ночах у тій воді, в якій втопилися. Люблять, одначе, наближатися до людей та робити їм збитки. Вони, наприклад, манять людей до води, щоб і вони втопилися; до того ж можуть показуватися людям у різних іпостасях. Їх звичайно не ховають на цвинтарі, бо через те міг би град побити засіви.

Повісельники, як і потопельники, мають право ходити по землі сім літ та лякати людей. Коли хто повіситься, можна зараз пізнати, бо настає велика буря. Повісельники можуть ходити і в людській подобі, і в іншій. Коли хто хоче позбутися повісельника, аби не з’являвся більше, повинен його вдарити навідліть, як усяку нечисту силу. Коли найняти по нім богослужіння, то також перестане ходити. Найліпше, одначе, посіяти від дому до гробу повісельника мак; він зможе аж тоді з’явитися, як мак визбирає, але це неможливо йому зробити, бо серед роботи заспіває півень, і він провалиться під землю.

Заложних мерців звичайно заховували на перехресті доріг, на межах полів, у ярах.

В цілому до мерців ставилися з певною долею страху, хоча і вважали смерть природним явищем. Куди більше боялися душі померлого, і зовсім панічний страх викликало тіло “нечистого” (“заложного”). Найбільший страх перед тілом померлого відноситься до розряду найдавніших, дещо примітивних повір’їв, згідно з якими, мерці мали властивість покидати труну і шкодити людям. Щоб захиститися від цього, померлим складають руки навхрест, і тоді вони не можуть шкодити людям.

Якщо мерці стають докучливі живим, тоді не залишається нічого іншого, як шукати засобів, при допомозі котрих можна цих відвідин назавжди позбутися. Наприклад: треба зробити щось таке, що його здивувало б, коли ж він висловить своє здивування, живий повинен висловити своє з приводу його приходу. Ще на могилу кладуть колючі гілки – і цим убезпечують себе.

Плакати за мерцями не годиться, бо вважається, що всі ці сльози померлий збирає у відро і носить з собою, що не може не розлютити його. Але, звичайно, найпевніший засіб захиститися від ”заложного” – це осиковий кіл або кришка для домовини, зроблена з осики.

Особливо поширений образ української демонології – це образ упиря – мерця, що виходив з труни і випивав кров живих; звичайно, він має загальнослов’янську основу і зустрічається в повір’ях багатьох народів, але після періоду раннього середньовіччя образ демона-упиря поступово втрачає свою виразність і лише в українських традиційних уявленнях залишається одним з головних представників нечистих сил. За ствердженням Гнатюка В.М., опирі можуть бути двоякі: родимі і роблені.

Родимий упир – дитина відьми та вовкулаки або відьми та чорта. Він має малий хвостик, а на хвості – чотирі волоски. Над клубом, під коліном або над задом має гулю; під тією гулею є дірка, і туди виходить душа опира. Розпізнають їх ще по шести пальцях на руках і ногах, а після смерті – по напрочуд свіжому, яскраво-червоному обличчю. Робленим упирем може стати дитина, якщо її помастити кров’ю людини, що не перехрестилася на ніч.

Але це упирі живі, а за етнографічними джерелами, існують ще й роблені мертві упирі.

До цієї категорії належать померлі чаклуни, відьми, самогубці та ще ті, через трупи яких перестрибнула кішка (і тому до кімнати, де лежить покійник, намагаються не впускати котів).

Найлегше розрізнити їх вже після смерті. Коли вже їх нарядять на лави, то вони лежать з розплющеними очима, хоча люди і намагаються їх затулити галаганами – великими мідними монетами. Іноді у таких покійників під час похорону (через два дні після смерті) починає з носа та уст йти чорна кров; у такому випадку труп закопували не на цвинтарі, а на перехресті доріг.

Досить часто упирів називають двоєдушниками і цим тлумачать їхнє протиприродне існування після природної смерті. Для збереження сили вночі упир виходить потинати людей. Згадують три ступені “потинання”: якщо опир “втяв легше”, треба набрати землі з могили упиря, розвести водою, вмитися і напоїти нею хворого; якщо “втяв тяжче”, треба розрити могилу, наскубти з покійника волосся й підкурити ним болящого; коли ж “втяв смертельно”, необхідно обернути упиря в домовині, наскубти волосся та розрубати тіло на шматки.

Живого упиря можна пізнати тоді, коли він спить: він лягає головою до дверей, а ногами до образів. Якби хто уві сні перевернув його, то він би вже не міг встати з лави, якщо не обернеш його так, як раніше лежав. Інколи кажуть, що упир не має тіні.

Коли опир помирає, настає велика злива і можна в цей час спробувати зробити його повністю нешкідливим. Для цього розрізають тіло, а голову кладуть поміж ногами; забивають осиковий кіл та обкладають домовину часником.

ПРИРОДНІ ДУХИ

В основі первісної релігії українців стояло поклоніння силам природи, з поширенням християнства природні духи стали сприйматися як демони і отримали досить негативну оцінку християнськими богословами.

Нагадаємо, що за одним з апокрифів, коли Бог скинув бунтівних ангелів з неба, то вони летіли сорок діб, доки Бог не сказав “амінь”. Залежно від того, де опинилися у цю мить диявольські сили, і постали різні природні духи: водяні, польові і т. д.

Отже, і у нашій праці природні духи класифікуються за місцем їхнього перебування.

Духом повітря є блуд – різновид нечистої сили, який не має виразної персоніфікації. Згідно з легендою, це скинутий з неба злий дух, що не встиг приземлитися і завис у повітрі. Відтепер блуд чіпляється до кожного, хто випадково торкнеться його. Може прибрати вигляд птаха, чоловіка, кота, собаки, світла тощо. Найчастіше він чатує на роздоріжжі. Вчепившись у людину, блуд може змушувати її блукати до повного знесилення на одному місці або завести в болото чи іншу пастку.

Серед численних захисних засобів проти блуду бажано було знати дні своїх родин і хрестин, пригадати, на який день припадав Святий вечір і які страви тоді подавалися або хто стояв праворуч від людини, що заблудилася, перевернути на собі сорочку та інше. Розсіюється блуд, як і інша нечиста сила, з першим криком півня.

Другим духом повітря є віла – жіночий дух, чарівна дівчина з розпущеним волоссям і крилами, одягнена у чарівне плаття: хто відніме у неї плаття, тому вона підкорялася. Віла може літати, як птах, живе у горах та володіє колодізями та озерами (має здатність “зачиняти” воду). Якщо відняти у віли крила, вона втрачає здатність літати і стає звичайною жінкою. Ноги у неї козячі, конячі або віслючі, вона закриває їх довгим білим платтям. До людей, особливо до чоловіків, ставиться приязно, допомагає ображеним та сиротам. Якщо її розгнівати, може жорстоко помститися, навіть вбити поглядом. Віла вміє лікувати, пророкувати смерть, але і сама не безсмертна.

Земляний дух – різновид нечистої сили, покараної Богом і приреченої жити під землею. Такі духи можуть жорстоко помститися тому, хто порушить їхній спокій. Щоб уберегися від них, треба було, зокрема, вилити у викопану ямку чарку горілки, яка мала задобрити духа.

Польові духи: польовик та баба.

Польовик – міфічний володар полів, степів і лук. Може прибирати різний вигляд і вводити людей в оману. Змальовувався польовик переважно в образі чоловіка з численними звіриними ознаками (шерсть, хвіст, великі кігті, маленькі ріжки, крила, телячі вуха і великі зуби). Польовику приписувалися і позитивні риси: зокрема на Бойківщині його вважали охоронцем польових меж.

Баба (дика баба) – фантастичний образ українського фольклору. На західній Україні уявлялася жінкою з довгим волоссям, яка може вбити людину або залоскотати до смерті. Існувало повір’я, що зловлена в полі баба служитиме господарю, як вірна служниця. Подекуди вірили, що баба полюбляє підміняти ще не хрещених дітей на свої відміни, одмінки. Іноді у цьому образі вбачали жіночу іпостась домовика (домовички, домані), генетично пов’язану з прадавньою богинею родючості.

Лісні духи: лісовик, лісова царівна, чугайстер, біхрес і богині, дикий чоловік.

Лісовик відноситься до міжнародно поширених образів нижчої міфології і є відображенням обережної ворожості слов’янина-землеробця до дрімучого лісу, у котрого доводилося відвойовувати землю під сівбу і де його очікувала небезпека заблудитися.

Лісовик уособлював життя лісу, а тому існує багато варіантів уявлень щодо його зовнішності. Звичайно він має довге скуйовджене волосся і таку саму бороду. Може втілюватися у вовка, сову або прийняти образ старого у звірячій шкурі, який просить підвезти. Щоб налякати людину, яка прийшла до лісу, може гучно плескати у долоні, іржати, як кінь, мукати, як корова, брехати по-собачому, плакати, мов дитина, а ще стогнати, ніби вмираючий, або ревти, як водопад.

Вважається, що лісовики не вмирають від старості, але вони ходять лісами, і якщо їм під ноги потрапляє голка та коле їх, то від цього лісовик може померти.

Чугайстер (лісова людина) – фантастичний образ української демонології. Виступає у досить невиразно окресленому вигляді: іоді як високий чоловік, одягнений у біле, а іноді як покритий довгим волоссям. Поведінкою нагадує лісовика. За повір’ями, чугайстер колись був звичайною людиною, але його закляли чаклуни. У лісі він ловить нявок і їсть їх. Проте до людей ставиться доброзичливо. Поспілкувавшись з ними при зустрічі, він відпускає їх, не заподіявши шкоди.

Біхрес – дух, який живе у лісі і схожий на мужика у червоній шапці.

Богині (лісниці, мамуні) – злі істоти, зовні подібні до диких баб. Наділялися здатністю перевтілюватися, прибираючи вигляд та голос певних дівчат чи молодиць, щоб заманювати чоловіків. Українці вірили, що богині бувають не лише жіночої, а й чоловічої статі. Зваблені ними люди зникають безвісті. Як і дикі баби, богині підміняють нехрещених дітей, а іноді виступають в ролі “пастухів звірів”. Для захисту від них слід було мати оберіг – металевий предмет, часник чи трон-зілля.

Дикий чоловік – цар Дикого лісу.

Повіствування про водяних та русалок пов’язані з давнім культом води, з поклонінням духам річок та озер, котрі набули з часом звичайний для нас вигляд водяних та русалок.

До духів, що живуть у водяній стихії, відносяться: водяний, русалки, мавки, потерчата, очеретяник, анциболот та загативода.

Водяний мав вигляд старого діда, покритого водоростями з довгою бородою, іноді у його зовнішності присутні зооморфні риси (хвіст, лапи замість рук, роги на голові) .

Водяний міг перевтілюватися у різні істоти – дитину, козла, собаку, качура, рибу тощо. Цей володар річок, ставків та водоймищ головував над русалками та опікувався рибами. Жив здебільшого у вирах річок, коло млинів. Розгнівавшись, міг руйнувати греблі, млини, розливати ріки, топити людей.

Іноді водяний прикрашав поверхню води прекрасними білими та жовтими лілеями і підстерігав свою жертву. Ці гарні квітки приваблювали перш за все дівчат, котрі приходили купатися. Вони підпливали до лілей, щоб зірвати їх; водяний хапав когось з них за ногу і тягнув на глибину. Потім він одружувався на утопленій красуні.

До істот, що населяли воду, належали русалки (повітрулі) – один з найколоритніших персонажів української демонології, уособлення небезпечної водної стихії. Яке велике значення мали ці істоти у слов’ян видно з того, що завжди зберігалася не тільки пам’ять про них, але і віра у їх існування. Навіть найсуворіші літописці і ті змушені були називати Русаліями тиждень перед святом Івана Купала. У цей період нечиста сила робилася особливо небезпечною і люди намагалися задобрити духів частуванням.

Костомаров М. І. вважає, що слово “русалка” походить від слова “русло” – середина річки, тобто русалка – це жителька русла.

За поширеними уявленнями, русалки – це молоді дівчата з блідою шкірою, гарними рисами обличчя та косами нижче колін.

Живуть вони під водою або у гніздах, звитих з соломи та пір’я, вкрадених у селі на Зелену неділю, або у підводних палацах, збудованих з раковин, перлин, яхонта, срібла та коралів.

Уночі, коли світить місяць, русалки виходять на берег роздягнені, у вінках з осоки та гілок, сідають на траві, чешуть коси або водять хороводи, приваблюючи своїм чудовим співом юнаків. Повітрулі дуже полюбляють музику і мають здатність ставати невидимими, якщо скинуть одяг.

На Трійцю вони виходять у ліс, де цілий тиждень колихаються на гілках дерев, катаються по росяній траві. Напередодні Духова дня бігають у полі, плещуть у долоні, сміються. У цей час вони проявляють особливу зловорожість: ловлять дівчат та загадують їм загадки. Іноді русалки питають: “Полин чи петрушка?” Якщо дівчина відповідає, що “полин”, русалка кричить: “Сама ти згинь!” і відходить. Якщо ж дівчина скаже, що “петрушка”, то русалка відповість: “Ти моя душка” та й залоскоче дівчину. Захиститися від русалки можна тим, щоб носити при собі полин, любисток або хрест. Особливо русалки бояться грозового грому.

Окрему категорію русалок складають мавки. Ця назва, можливо, є переінакшеним словом “нявки” або “нав’є” – мерці і вказує на те, що ці духи – духи-мерці, дівчата-втоплениці. Від русалок вони відрізняються тільки тим, що їхні коси зеленого кольору і з них постійно стікає вода.

Потерчата – це духи дітей, що народилися мертвими або померли нехрещеними. Мали вигляд дівчаток з довгим лляним волоссям. У народі вірили, що на Трояцькі свята потерчата літають у вигляді птахів і просять собі хрещення. Вважалося, що у таких випадках треба кинути якусь хустку і назвати ім’я, промовивши: “Хрещу тебе”. Після цього душа немовляти потрапляє в рай. Якщо ж цей обряд не здійснити до семи років, то немовля перетворюється на русалку або нявку, стає нечистим духом і завдає людям шкоду.

Загативода – казкова істота, котра іноді утримує воду.

Анциболот (болотяник) – болотяний дух.

Очеретяник – дух, що живе у очереті.

Отже, природні духи з посиленням християнізації втрачали своє первісне значення і поступово почали сприйматися як зловорожі демони, тобто їх “природне” існування протиставилося існуванню “цивілізованому”.

ШКІДНИКИ ЖИТТЯ

Первісна людина завжди бачила навколо себе різні надприродні істоти, що вмішувалися в її життя й змінювали його на лихе. Усі життєві лиха людина приписувала надприродним істотам, злим духам і всіх їх персоніфікувала. Але коли володарі природи мали окреслений вигляд, то ці шкідники життя були звичайно істотами духовними, мало вловимими, і людського вигляду їхнього мало знано.

Наприклад, злидні – духи, котрі народна уява найчастіше змальовувала у вигляді жебраків або маленьких ненажерливих невиразно окреслених істот: “<...> вони як бульбашки на воді або щось подібне” . Вони оселяються у будинку, якщо його залишає домовик, і живуть вони звичайно під піччю або в запічку. Вважалося, що там, де поселяться злидні, надовго запанує крайня бідність. Позбутися злиднів можна хитрощами, якщо заманити їх у якусь посудину та винести з хати.

Подібно до злиднів існують і примхи. Людина, яку вони обсіли, починає вередувати.

У народному віруванні були персоніфіковані всі ті нещастя, що чіплялися до людини. Наприклад, біда, котра, як і злидні, дуже мстива і дошкульна. Вона тиняється поміж людей, чинить їм збитки й доводить до гріха. Позбутися її дуже важко.

Відомим шкідником життя є лихо. Щоб воно не потрапило в дім, ввечері посипали попелом землю біля воріт, на доріжках перед хатою й навколо хати; під вікнами на призьбі ставили відра отвором до подвір’я. Тоді обдурене лихо не зайде до хати. Уявляли його звичайно однооким.

Мана. Слово походить від “заманювати”, тобто це фантастичний образ блукання без виходу. Живе мана звичайно у лісі; для того, щоб згубити людину, вона змінює голос: “А в тім лісі була Мана. Знайшла вона Штефаника з кіньми та й зачала татовим голосом вабити”.

Мана дуже підступна і намагається привести людину до смерті: “Так Мана вабила батька, аж поки не завела в страшні хащі, між озера <...> Хотіла його втопити”. Мана вміє літати, але боїться звуків дзвону, від котрих помирає.

Те саме й морок або морока.

Грець – невідомого походження, звичайно у значенні апоплектичного удару, але воно значно ширше.

Завійна - нечиста сила, на холоді завіє.

Нічниці (крикси) – злі демонічні істоти, яким народна уява приписувала здатність відбирати у людей, особливо у маленьких дітей, сон. Як втілення душ померлих дівчат, вони з’являлися до того, кому хотіли помститися, або до його дітей. Вважалося, що нічниць можна внести до хати з водою, тому ввечері остерігалися ходити до колодязя. Коли ж вода все-таки вносилася після заходу сонця, рекомендувалося очистити її вогнем, зануривши в неї запалену трісочку.

Вимітка – привид, злий дух, що примушує людей носити себе на плечах від села до села.

Бука або вова – привид з великим ротом, що поїдає дітей.

Морд – злий дух, що завдає людям мук і катувань.

Щезун – злий дух, що приносить хвороби, мор.

Песиголовці (бесиголовці, сироїди) – міфічні велетні-людоїди, що відрізнялися нечуваною жорстокістю. Мали вигляд вкритої шерстю людини з собачою головою, одним оком посеред чола, іноді з рогом. За переказами, живуть десь на краю землі. Пересуваються вони дуже швидко, чіпляючись один за одного. Були й велети жіночої статі – одноокі баби. У цілому песиголовці – це персоніфікована небезпека від чужих ворожих народів.

Вій – демонічна істота, що має образ старого дідугана з величезними бровами. Назву свою отримав через довгі, густі вії, що тягнуться аж до землі. В народних переказах відомий ще під назвою шолудивий Буняк. Погляд його може вбити людину, від нього будинки западають під землю, а на їхньому місці утворюються озера або провалля. Однак від згубної дії його погляду рятує те, що вій нікого не бачить крізь свої густі вії та брови. Ймовірно, з оповідями про вія пов’язані повір’я про недобрі очі й зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине і псується.

Інколи у казках з’являється Вій жіночої статі: “Приходить до хижі, відчиняє двері, а там сидить баба, що має кліпки до землі <...>. Іван взяв вили і підняв бабі кліпки” .

Всі хвороби народ звичайно пов’язував з нечистою силою. Так, повальні хвороби навіть мали свої персоніфікації. Наприклад, Мара – давньослов’янська міфічна богиня зла пізніше стала уособленням хворобливого, тривожного, неспокійного сну. Мислилася вона страшною істотою жіночої статі, нічним привидом, що насідав на сонну людину, а коли та прокидалася, миттєво зникав. Від зв’язку Мари зі змієм народилися дванадцять дочок – дванадцять хвороб:

1. Трясця-пропасниця – дух, що насилає гарячку і смерть.

2. Глуханя – відбирала слух і мову. Має вигляд жінки без вух і рота.

3. Гризачка – хвороба серця. Хробакоподібна жінка з надмірно тонкою верхньою губою, з гострими хижими зубами.

4. Жовтяниця – потвора, що насилає жовчну хворобу, має жовте лице і очі.

5. Коркуня – шкіряна хвороба.

6. Ломота – хвороба кісток, кінцівок. Має вигляд жінки з перевернутою назад головою.

7. Лякливиця – насилає переляк і страх.

8. Очниця – осліплює людей, насилає хворобу очей. Зображується як баба з гнилими очима.

9. Черевуха – хвороба шлунку і нутрощів.

10. Лідниця – простуда, відморожування кінцівок. Має вигляд обледенілої баби, у котрої замість очей крижини.

11. Навія – потвора, що насилає божевілля. Має вигляд жінки, що несамовито регоче, закотивши очі під лоба.

12. Вогневиця – насилає високий жар тіла, тиф. Кістлява, великі лихі очі палають вогнем.

Цікавим образом українського фольклору є образ смерті, котра інколи виступає як дух. Але найчастіше – як реальний персонаж, що має свої особливі риси та властивості. Зовнішність смерті, за народними віруваннями, досить таки страхітлива: “Та жінка якась дивна: висока, як трепета, худа – кістки у ній гримлять, очі запали до голови, та голова – не голова, а як черепляник. На плечі в неї – коса, на косі кров присохла.”

Діє смерть завжди з відома Бога: кожного року вона приходить до нього спитати, хто саме має померти. Коли біля хворого з’являється смерть, то можна зрозуміти, чи вилікується він: якщо вона стоїть в головах, то людина помре, а якщо в ногах, то виживе.

Заслуговує на увагу опис будинку цього персонажу: “У хаті повно засвічених свічок. Одні лиш загорілися, другі до половини згоріли, треті догорають зовсім”.

Перші свічки – це життя недавно народжених людей, напівзгорілі – життя тих, хто половину віку прожили, а майже згорілі – життя тих, чий вік закінчується. Тобто у такому випадку цей образ у певній мірі зливається з образом долі, що слідкує за всім людством.

Серед знарядь смерті звичайно згадують косу, котрою вона стинає голови, але інколи вона використовує довбню: нею смерть звичайно забирає життя багатого, коли ж помирає бідний, смерть дарує йому легку і безболісну смерть (таким чином у народній свідомості відклалася теза, що блаженні бідні, бо їх чекає Царство Небесне).

З темою смерті тісно пов’язана тема загробних страждань душі. У казці, коли помирав багатий: “Тоді з’явилися чорти й ангели, зачали виривати з пана душу. Перемогли чорти й понесли панову душу”. А після смерті бідної: “З’явилися чорти й ангели, зачали виривати душу. Перемогли ангели й понесли душу”.

На нашу думку, подібне розуміння різниці між загробною участю багатих та бідних походить ще від давньоруської традиції: у одному з літописів прибічник бісів каже: “Боги наші живуть у безоднях... і підіймаються вони навіть під небо, щоб послухати ваших богів, бо ваші боги на небі є. Коли хто помре з ваших людей, то возносять його на небо, а коли [хто] з наших помирає, то несуть його до наших богів у безодню”.

Тобто в українській народній свідомості смерть була у певній мірі засобом соціальної справедливості: якщо людина була обділена добробутом на цьому світі, то на тому світі вона пізнавала блаженство Царства Небесного.

Отже, у народній свідомості зловорожі людині сили завжди зображуються як носії нечистоти і духовної, і фізичної, а тому шкідники життя виступають у такому жахливому спотвореному вигляді.