Велесова книга: Вчення про Рід

Створив
вас од перст моїх...
або Вчення про Рід

Кожен українець, який починає читати це святе письмо, має усвідомити своє
Божественне походження. Український народ створений Сварогом, який ще має
ім'я Род, тому саме Сварог є нашим Пращуром, і саме Він дав нам Заповіт
через Отця Ора, якими мають бути русичі-українці: "Це мовив Ору Сварог
наш: "Як мої творіння створив вас од перст моїх. І хай буде сказано, що
ви – сини Творця, і поводьтесь, як сини Творця. І будете, як діти мої,
і Дажбог буде Отець ваш. Того мусите слухатись, і Той вам скаже, що маєте
діяти, і як мовить, так і творіть" (25).

Сварог – Творець, названий в народі золоторуким майстром, створив людину
од "перст своїх", тобто виліпив своїми пальцями, або вирізьбив своїм золотим
топірцем, з яким його зображає ведійська традиція. Та можливе й інше прочитання
цього образу: Сварог створив нас із частини свого тіла – пальців, які є
символом творчої праці народу. Про цю працьовитість також маємо повчання:
"Се бо мали вказівку на часи наші, аби не хибно діяли й Отцям почесті справляли.
Не бездіяльні персти товкли о дерево, а щоб руки наші утрудились о рала
наші, а мечами добували незалежність нашу"
(14).

Отже, Сварог – Творець Роду людського на Землі. А як же народилися Внуки
Дажбожі?


Перша родовідна легенда Велесової Книги викладена в дощечці 16, яка присвячена
Велесу, Богу таємничих знань, про якого сказано, що він є "пристанище
і сила". Доблесний і працьовитий муж, названий отцем в Русі, мав
жону і двох доньок. Було в них багато овець, корів та іншої худоби, яку
вони випасали в степах. Саме в степах не міг він знайти достойних мужів
для своїх доньок. Він молив Богів, щоб згасання роду припинити. І Дажбог
почув ту молитву, і дав йому вимолене, як було проречено те: "Се
Бог гряде межи нас і будемо народжувати, бо вже Ясна тче йому".
Богиня Ясна з'являється завжди при народженні дітей. Вона тче нитку життя
новій людині, як Богиня Долі, Рожаниця. Ясна – Богиня жіночої плідної сили,
яка уособлюється в блискавці. Недаремно вона згадується поруч із Перуном
(7-В), який є втіленням чоловічої плідної сили. І нарешті, Бог Велес отрочат
несе. Це йому завдячують руси і хвалу речуть нині і завжди і до віку віків!
Це вчення не тільки про народження Дажбожих Онуків, але й про єдність духовного
(Божественного) і тілесного (земного), що є ознаками Дажбога і Велеса.

Про Божественне походження всіх слов'янських племен неодноразово будуть
нагадувати нам Волхви в цій святій книзі: "Се бо ми є слов'яни, бо
славимо Богів, і се ми внуки Богів наших Сварога і Дажбога" (36-Б);
"І повели русів Громовиці, як синів Отця нашого Перуна і Дажбога внуків"
(23); "вже греки йдуть на нас і силою гримлять, але Перун нам Отець,
і се тих греків розтрощимо!"
(32).

Друга родовідна легенда. Прародителями слов'ян Велесова Книга називає Отця
Богумира і Матір Славуну, які, дбаючи про майбутні роди своїх п'ятьох дітей
(трьох дочок і двох синів), підбирали їм достойне їхньої крови подружжя.
Отець Богумир, послухавши жону свою Славуну, поїхав куди очі дивляться,
і спинився під дубом, що стояв у полі, та й лишився ночувати біля Вогню.
Дуб – священне дерево наших Предків, він завжди був захистом людини, символом
Божої сили. Під дубом здійснювалися і шлюбні обряди. Саме тут і зустрілися
йому троє мужів, що шукали собі жінок. Так три вісники Ранок, Полудень
і Вечір стали мужами трьох доньок Отця Богумира: Древи, Скреви і Полеви.
Від цих родів походять племена древлян, кривичів і полян. А від синів Сіви
й молодшого Руса походять сіверяни й руси. Імена ж трьох вісників, напевно,
несуть на собі якесь символічне навантаження, яке було зрозуміле автору
ще в ІХ столітті.

Нині ми можемо лише здогадуватися, що мова йде про духовне значення цих
постатей, подібне до статусу Божественного походження Дажбожих Онуків,
тобто, древляни – сини Ранку, кривичі – сини Полудня, поляни – сини Вечора.
Можливо це символи розміщення племен відносно сторін світу: схід, південь,
захід. Хоча знаємо, що вже в ІХ ст. н. ч. сіверяни й кривичі жили на півночі,
а древляни на захід від полян, та всі вони були об'єднані під назвою руси
і державним утворенням Русь. Однак, у нашій дощечці (9-А) розповідається
про події дуже віддалені навіть від самого автора, бо "утворилися
ті роди біля семи рік, де ми проживали за морем, у краю зеленому... літ
за тисячу триста до Германаріха". Отже, маємо змогу встановити
приблизний час описаних подій. Готський король Германаріх правив з 351
по 375 р. н. ч., значить створення руських племен відбулося в середині
ІХ ст. до н. ч., тобто в кінці арійського періоду, коли в Європі, Індії
та Малій Азії відбувалося значне переселення племен: "А в ті часи
була битва велика на берегах моря Готського. Отам Праотці накидали кургани
із каміння білого, під яким погребли бояр і отців своїх, що в січі полягли"
(там же). Готським морем у давні часи називали Меотиду – Азовське море,
а Семиріччя – місцевість, на якій течуть сім рік. Нині цю назву має Красноярський
край, висловлюються також думки, що наші Предки-орії (арійці), побувавши
в ІІ тис. до н. ч. в Індії, де також є Семиріччя, уже в ІХ ст. до н. ч.
поверталися на свою Прабатьківщину в Подніпров'я. Маємо також підтвердження
цього у Велесовій Книзі: "з Пендеба йдемо" (тобто можливо,
з Пенджабу).

Третя родовідна легенда Велесової Книги оповідає про Отця Ора (Орія, Арія),
який жив у середині VII ст. до н. ч.: "Од Отця Ора походимо..."
(6-В). Ор мав трьох синів, які розселилися в різних краях Європи:
"І рушили всі троє синів Орієвих: Кий, Пащек і Горовато, звідки три славні
племена виникли" (4-Г). Нині в цих синах ми з легкістю впізнаємо
відомих нам Кия, Щека і Хорива, які стали засновниками трьох слов'янських
народів – русів (киян), чехів, хорватів.

"Од Отця Ора до Діра пройшло тисяча
п'ятсот літ" (6-В); "Мовимо так, що літ за тисячу п'ятсот до Діра пішли
Прадіди до гори Карпатської... а старійшиною роду був Щек, од оріян той
був" (5-А). Ці записи цінні для нас тим, що тут маємо справу з конкретним
датуванням подій. Оскільки дошки Велесової Книги писалися в ІХ ст. н. ч.
(бо після Аскольда, Дира і Рюрика інші князі не згадуються), то й відраховують
час подій від сучасних автору правителів. Дати життя Дира точно не відомі,
хоча є дата його походу разом з Аскольдом на Візантію – 860 рік. Це й дало
змогу встановити приблизний час життя Отця Ора, як середину VII ст. до
н. ч.

Таким чином і заснування Києва можемо датувати точніше, ніж нам нав'язала
"наша" академія наук! "Ішли до Гори великої, до долини травної і
багатої злаками. Там оселився Кий, що був засновником Києва. То був престол
Руський" (4-Г). Якщо взяти це датування за основу, то мабуть в
2000 році ми мали б святкувати вже, принаймні, 2700-ліття нашої столиці
України-Руси славного міста Києва. В цих же дошках руси-кияни ототожнюються
з антами, а в дошці 7-В прямо сказано, що руси, розбивши римлян, готів
і гунів, "утворили Край Антів і Скіфію Київську". Ці події,
як знаємо з історії, відбулися в IV ст. н. ч. Відомо також, що скіфами
нас називали греки ще мабуть з тисячу років після цього. Візантійський
літописець Лев Диякон називає скіфами воїнів князя Святослава, та й у козацьких
літописах неодноразово зустрічаємо згадки про "наших скіфо-сарматських
Предків" навіть за часів гетьмана Богдана Хмельницького.

Цю легенду про трьох синів Ора можемо також зіставити з легендами, які
переказав грецький історик Геродот, що жив приблизно на 150 років пізніше
від Отця Ора. В Геродотовій легенді про родовід скіфів батьком трьох синів
названий Таргітай. Від імені Орія (Арія) тут тільки корінь Ар-. Імена ж
синів такі: Арпоксай, Ліпоксай, Колоксай. Чи можна було б упізнати в них
Кия, Щека і Хорива? Відомо чимало прикладів, коли греки перекладали наші
імена на свою мову, повністю перекручуючи їхнє звучання. Так, дослідники
вважають, що ім'я Ліпоксай первісно було Ріпо-цар, тобто цар Рипейських
гір (закономірний перехід л – р), і ототожнюють його з Києм. Арпоксай за
значенням – цар підземних глибин, тобто змій. Зіставивши ще й вірменський
варіант цієї легенди, де змієм (Мелтеєм) називається Щек, прийшли до висновку,
що й ім'я цього брата у перекладі означало змій. Колоксай – Сонце-цар (бо
коло – сонце, Хорс), вірогідно Хорив. Ось що значить вчити історію з подачі
іноземців! Тому не дивуймося, що наші недруги замовчують нашу Святу Книгу.
Слава Богам, що вона до нас прийшла, щоб, хоч і через тисячоліття, дати
нам світло Правди про Рідних Богів і Пращурів.

Поняття кровної спорідненості з Рідними Богами тисячоліттями давало силу
й мужність нашим світлим Предкам вистояти і залишитись народом з власною
людською гідністю, культурою і моральністю, щоб відвоювати свою землю від
різного роду зайд і загарбників. "Боги наші – суть великі родичі"
– записано в 33 дощечці. Слово родичі – пов'язується не стільки
з багаточисельною ріднею, як це ми розуміємо нині, скільки саме з поняттям
і словом "родителі", яке наші мовознавці на початку ХХ століття віддали
москалям, замінивши його "літературним" батьки. Знаємо, що подекуди
в українських селах люди розуміють слово родителі як сукупне поняття
батько-мати, тобто ті, хто народив.

"Славимо Дажбога і буде Він наш по крові тіла (кровний) заступник
від Коляди до Коляди"(31). Велесова Книга примусила замислитись
і над прадавнім словом покровитель (дослівно: по крові тіла), тобто
родич (такими покровителями були духи покійних родичів); і над словом Покрова,
що походить від укривати, а також покрівля, криша (нині як
літературне вживають німецьке "дах") і люди, що живуть під одним дахом,
тобто знову ж таки – родичі, сім'я, рід, і звичайно, й Дух – охоронець
родини.

Святість крові є основою всього Роду: "Багато крові коштував той
похід слов'янам. Анти не зважали на зло і йшли, куди Ор указував, бо кров
є свята. А кров наша про те каже, що ми русичі всі" (4-Г). Про
кревність знаходимо також слова в дошці 3-Б: "Інше бо кревність –
є свята кров наша. Про те мовили, як вибирали князів старотці наші, і так
правили п'ятнадцять віків через віче". Тут кревність означає
походження роду, бо чистота крові грала найголовнішу роль при виборі князя.
Наш народ умів відрізняти себе від чужинців, знав споріднені племена і
все це передавалося в пам'яті народній через перекази, наприклад: "Не
забудемо також ільмерців, які нас охороняли. Були не окремі, а з нами злилися
і кров свою дали нам. Давно були на Русі хозари, а зараз варяги; ми ж русичі,
аж ніяк не варяги" (4-Г).

Кілька разів ільмерці ототожнюються з іллірійцями, про яких дошка 7-Є згадує:
"Тут бо кажуть всяке, та правди ніде діти – іллірійці були поглинені нами",
тобто сучасною термінологією, асимілювалися з нами. "Був народ родичами
з ільмерцями, із того кореня роди наші" (2-А). Нині нащадками іллірійців
деякі вчені вважають албанців. Цікаво, що в ХІХ ст. в Хорватії й Славонії
існував рух Відродження під назвою "ілліризм". Отже, ці слов'янські народи
вважають себе нащадками іллірійців, про яких згадує Велесова Книга. Таких
і подібних прикладів встановлення спорідненості племен і народів, або встановлення
етнічної належності (сучасною мовою – національності) певних історичних
осіб Велесова Книга дає чимало.

Так, зустрічаємо тут знайомих нам Аскольда і Рюрика, які, називаючись русами,
творили беззаконня. Волхв подає науку русичам на майбутнє про те, як не
можна довіряти чужинцям правити нашим краєм:
"Бо це Аскольд узяв
воїв своїх, посадив на лодії і йшов грабувати інших, так ніби йшов на греків
нищити міста їхні і скласти жертву Богам в землі їхній. Але то була неправда,
бо Аскольд – не русич, а варяг і мав іншу мету... Ні Рюрик не є русич.
Той бо лис іде хитрувати до степу і б'є купців іноземних, які йому довіряються"
(8/27). Про Дира сказано: "Дірос – це був греколанець" (грек,
29). "Дірос еллінський, кажуть, присмирив наших і був на престолі
цьому раніше нього (Аскольда). І се Аскольд забив Діроса, і є він один
на те місце, і також є ворог наш, і не хочемо його, як ворога"
(там же).

Як видно, чужинці, або ті, в кому вже була чужинська кров, не мали права
правити русами, але вони всіляко намагалися це робити вже з ІХ ст. Саме
такі люди завжди були і є нестійкими у своїх вчинках, роздвоєними особистостями,
що легко піддаються на чужинські приманки, як приміром прийняття чужої
віри, зрада Звичаю та ін., що завжди несе зміну ідеології і погіршення
життя народу. "Той Аскольд приносить жертви богам чужим, а не нашим...
А греки хотіли нас хрестити, щоб ми забули Богів наших і так обернулися
(в їхню віру) і стали їхніми рабами. Постережемося того..." (6-Є)

У Велесовій Книзі називаються різні слов'янські племена, які проживали
на території нашої України, щоб нічого не забулося з нашої історії: кіморії,
(кімерійці), скіфи, костобоки, анти, дуліби, венеди, боруси, слави, яси
(сармати), нери (неври) та ін. Це вже пізніше, коли історію нам почали
писати чужинці, ті племена стали вважатися якимись іншими народами, які
нібито населяли цю землю. Всі історики-іноземці в одну дудку і на весь
світ трублять, що ми були дикунами, нерозвиненими, неосвіченими й некультурними.
Все це проголошувалось ними задля виправдання їхніх загарбницьких намірів.
Чи не тому й грек Геродот писав, що наші Предки скіфи знімали скальпи й
пили кров з черепів забитих ворогів, щоб показати всьому світові, що цей
народ треба знищити, або зробити рабами, бо на більше він не здатен. Як
правило, загарбники несли на завойовані землі свою значно примітивнішу
культуру, викорінюючи всі здобутки людського духу місцевих народів.

Єдність слов'янських племен у всі часи лякала греків, римлян, німців та
інших, тому вони вигадували різні назви цих племен, щоб роздробити Скіфію-Русь
на малі плем'яні групки, позбавити їх почуття кровного зв'язку. Ці стратегічні
плани наших ворогів значною мірою досягли успіху саме через втрату нами
власної віри. Майже тисячу років ці історики твердять, що кіммерійці, скіфи,
сармати, анти, руси й українці – це різні народи, які постійно витісняли,
виганяли один одного з нашої землі, на яку самі приходили невідомо звідки.

Велесова Книга знає про кіммерійців: "Були кіморії, також отці наші,
і ті римлян потрясали і греків розметали, як поросят устрашених" (6-Е).
Тому Волхви не забувають згадати всіх наших родичів, щоб жодне слово не
забулося, жодне знання не втратилось, бо: "кожний зробив якесь благо
для русів. Пам'ять наша те вдержить, бо мусимо їх славити кожної Тризни-Тривіди
і зберігати пам'ять про них для синів наших. І ніхто не сміє те забути,
бо проклятий буде Богами нашими і людьми. І люди імено його охибнуть (зневажать)
на віки" (25).

Тризна-Тривіда– поминальні обряди нашої віри. Цей величний
Звичай має на меті зберегти пам'ять про наших Богів і Героїв та встановити
духовний зв'язок поколінь. Тризна-Тривіда (дослівно: три знання, три
відання): перше – про Богів, друге – про героїв, третє – про Звичай
нашого Роду. Бо саме на цих обрядах згадуємо найперше про Богів Права,
які є нашими Праотцями і правують Світом, далі – про наших героїчних Пращурів,
які перебувають на Луках Сварожих поруч із Перуном, і нарешті, ми поминаємо
їх, виконуючи наш Звичай багатотисячолітньої давнини, тим самим прилучаючись
і до третього відання – знання рідного обряду.


Саме так відновлюємо втрачені колись сили (енергію) нашого Роду (нації)
і отримуємо духовне живлення для нашої виснаженої родової (генетичної)
пам'яті.