Пт Июн 07, 2024 12:12 am автор мерзавка
Наші далекі пращури вірили у надзвичайну енергетичну силу та наснагу слова. Замовляння – високе мистецтво образного слова, викристалізовувалось з покоління в покоління, як поетичне дійство, моновистава (сучасний термін), цебто як особливе лицедійство одного актора або серед людей, або серед природи: гаї, ліси, луки, сіножаті, поля та лани, отари овець, череди, стада коней тощо. Вона – бабуся, мати, дружина, дівчина, чи особи чоловічої статі, повинні мати особливий голос, чітку мову, чистоту помислів, сподівань і прагнень. Замовляння, власне, сюжети, і майстерність останніх, передавалась, як правило, спадково. Таємниці замовлянь зберігалися як велике і золоте багатство роду та родоводу. Ясновидці, характерники, чарівники були глибоко переконані, що словом можна позитивно впливати не лише на Людину, а й на Сонце, Небо, Воду, Землю, Вогонь. На добру і хижу тварину, люті стихії та злі-презлі природні сили, які переслідують орія-землероба впродовж року. Так, певно, виникали свята та присвятки Сонячного кола, творилися добрі відгілкування родоводу Білобога та лихі – Чорнобога. А закони звичаєвого права закарбували у пам’яті прапращурів та близьких і далеких нащадків пам’ятні події, щоденне їхнє пильнування у звичайному та святковому побуті; розробляли обов’язкову екоетноповедінку людини. Власне, її уклад життя: орієнтацію та будівництво за сонячною віссю житла та обійстя, обладнання джерел водопостачання, основи гігієнічних елементів рільничої та різноманітної ремісницької діяльності.
Посвячення лицедія-підлітка у таємниці замовлянь відбувалося Купайлівської ночі. Він, чи вона, навчалися слухати мову неба, споглядати срібні чари місячного сяйва, вдихати парфуми розквітлого зілля. Омивати спрагле від праці та затужавіле від молодості тіло липневою водою, зустрічати сонячні світанки, умиватися священною Купайлівською росою... Усамітнюватися у зелені яри та діброви, на луки та пагорби. І там, розмовляти з вітром, сонцем, землею і водою, квіткою і листочком, язичницькими богами і готувати душу, мову, натхнення, дикцію до сугестії. Навіювання доброго і натужного духу як людині, так і природі.
Нижче ми пропонуємо окремі замовляння, здогадно відновлені нами на основі вивчення усної поетичної творчості українців, їхнього менталітету та медитативності і глибокої віри у добро, щастя, світле майбутнє. Єднання нашого народу зі світом та Всесвітом і спадкоємною пам’яттю таємничих минулих тисячоліть.
Замовляння морозу
Ой морозе-морозеньку, іди до нас куті їсти. Вона зварилася пухкенька, з маком та узваром, з медом весняним, запашним. Іди, морозеньку... Я відчиняю тобі двері і бачу, як сивий натужний дух холоду квапиться у сіни та до світлиці. Іди, морозе, кутю їсти. Ми чекаємо, вичікуємо. У нас уже й пальці терпнуть від твого тривкого сивого духу. Дух твій іде, а тебе в уявному образі нема. Отже, ти десь забарився і не поспішаєш до нашої оселі. Як не йдеш ти до світлиці, то не йди і на поля та лани, у річки та долини, до садів, ягідників та озимини.
Морозе-морозеньку!.. Устели землю білим снігом. Зігрій її своїм пухнастим кожухом. Щоб не вимерзли жито-пшениця та всяка пашниця. Щоб не примерзли дерева з кущами та заховані листочки з квітками. Щоб навесні заколосилася озимина, розцвіли сади та ягідники. Щоб нам було що їсти та пити. Як для себе, так і для добрих людей. Не йди ж, морозе, лютою віхолою ні на пташок диких, ні на пташок свійських. Ні на худобоньку, ні на зіллячко цілюще в лісах, на луках, галявинах та сіножатях. Не дозволяй скути товстою кригою річки та озера, струмки, стариці та криниці. Не допускай придухи та смерті під товстою кригою всього живого, що прагне цілющої вологи, кисню, чистого плеса. Я тобі виношу у макітрі куті для споживання, морозе-морозеньку, і ставлю під грушею. І ще ставлю мисочку куті під дубочком. Адже дуб – це наше прадавнє дерево-тотем. Ми спільного походження з ним. Як соки землі вічно живлять його могутній стовбур та коріння, так і рідний етнос живить наша зе-мля своїми правічними чарами та не дає розгубити цілісну пам’ять на крутоярах тисячоліть. Мисочку куті ставимо і на покуті. Бо опівночі прилетять сюди душі далеких і близьких пращурів, щоб скуштувати куті з медом, маком та узваром. Своєю принишклою присутністю поселити до роду та родоводу мир, спокій, спадкоємну задуму. І затримати погляд віків на Дідуху – споконвічному оберегові, святості вічного сонячного збіжжя.
Ой морозе-морозеньку! Я замовляю тебе, замовляю і замовляю! Залиши свої терпкі градуси на полюсі. А нам посилай південні вітри, багато снігу і відлиги. Хай щоденні наші турботи та клопоти, вогонь наших гарячих душ, полум’я сердець, магма почуттів інактивують холод і наближають весну, сонце, тепло, відродження природи і душі
Цієї зимової пори замовляли і окремих богівВелесова Книга зберегла нам звеличення їхніх чеснот.
Слава Сварогу!
Ми Сварогу Славу співаємо.
І Дажбогу, які же суть в небі пречистім;
Перуну і Стрибогу,
Які громами і блискавками повелівають.
А Стрибог вітри ярити
На землю візьметься.
І тому Ладибогу,
Який править роди родинні
Та благості різні.
І Купайлобогу, який до митрищ правитиме
І різне обмивання.
І Ярбогу, який править
Весняним цвітінням і русаліями,
Водяними, і Лісовиками, і Домовиками.
Бо Сварог ними всіма править
Його подих – це життя наше!
Сварог – український прабог, уособлення світла та небесного вогню. Культ Сварога, як гадають вчені, виник на межі бронзової та залізної доби. Священний вогонь називали у давнину Сварожичем. Вшановували вогонь як святиню наші автохтони ще з часів трипільської археологічної культури. Символом Сварога вважають рівнораменний (рівнобічний) хрест, який навіть у наш час досить поширений і в народних вишивках, на писанках, предметах ритуального та щоденного вжитку. Зустрічається сварга навіть на фресках Софійського собору серед численних споконвічних ворожих зображень сил рідної віри.
На небі наші пращури також передбачили уособлення Сварога, яке називали Плугом (в класичній астрономії – сузір’я Оріона). Як оповідають дуже давні легенди, плуг упав з неба на землю оріїв ще у скіфські часи. Українці завжди ставилися до плуга як до святині. Коли ватага урочистої молоді новорічними вечорами обходила вулиці, обійстя, хутори з побажанням щастя, добра і достатку, то обов’язковим атрибутом виступав на санчатах у стрічках веселки і начищені до блиску леміш та чересло. Хлопці заносили плуга до хати з оптимістичними перемовками, пошановуючи літніх господарів, і клали плуга на сіно під багатий різдвяний стіл. А на столі вже парували запашні і численні святкові наїдки та напої, як визнання Сварогу, що викував основний золотий реманент для рільництва... Та й не забув за обручку для шлюбного поєднання закоханих молодят на довге і щасливе життя.
У січні місяці найбільше пошановував наш народ богиню Дану. Уява пращурів творила її як особливу безвадну красуню та чарівницю і матір та охоронницю всього живого на землі. Її днем вважалася п’ятниця, коли звичаєве право забороняло жінкам прясти та займатися кравецтвом. Богині старалися приносити і жертви: кидали до річок, криниць, озер, струмків, стариць, драговин, джерел золоті та срібні монети, коштовності, розкішні вінки з яскравих весняних, літніх та осінніх квітів. Щонайповажніші особи, посвячені у найпотаємніші спадкоємні знання чарувань, проводили урочисте замовляння води; найбільш яскраві слова та окремі речення якого повторював великий гурт людей-однодумців, піднявши благальні руки та сподіваний зір до бездонного неба.
Замовляння води
Водице-кринице, рідна моя сестрице! Течеш ти глибоко в землі, що й оком на тебе не глянеш, а також струмочками та струмками, річечками та широкими річками. Наливаєш ти озера, свердловини та джерела. Як вічно ти нуртуєш у джерелі, так вічно живи тіло і душу людині, живності, комасі та рослині. Зволожуй спраглу землю. Осипайся на неї рясним дощем, без градобоїв, смерчів та буреломів. Будь, як лагідна жінка: стриманою, доброю; пильнуй помірність. Не неси руйнівної повені! Не руйнуй мостів, гребель, шляхів та жител.
Зглянься на клопітливих людей, богине Дано, освяти нам воду своїми перстами, праукраїнське парне божество Ордана! Хай поєднання бога світла Ора та богині води – Дани знаменує для нас радість осявання та бадьорість духу для всього живого, сущого на землі. Нема світла – темінь і безпросвіття. Коли панує суховій і безводдя – нема життя. Навіть каміння і те кришиться на пісок. Прадавні наші боги! Освятіть нашу воду! Посилайте нам дощі без кислот і солей важких металів та руйнівних радіонуклідів. Посилайте нам дощі, як ми виорали та заволочили земельку, посіяли та посадили, пропололи та доглянули ниви і лани. Не посилайте нам гроз, злив та градобоїв на стигле збіжжя, стиглу садовину та городину. Посилайте нам рясні дощі, коли ми посіяли та посадили. Ранньої весни та ранньої осені. Хай вруниться жито-пшениця і всяка пашниця. Хай не в’януть листки і стебла без води, і не стають ніколи мертвими ліси, гаї та діброви. Посилайте нам рясні і теплі дощі, коли ми просимо, а не тоді, коли ми косимо.
Іди, іди, дощику,
Зварим тобі борщику.
Мені каша, тобі – борщ,
Щоб ішов великий дощ!
Водичко-сестричко! Омий наше втомлене тіло, оздорови його від турбот, немочі, поту гарячого та загуслої крові. Не неси нам дизентерії, черевного тифу та лютої холери, водичко-сестричко! А неси нам радість, бадьорість, снагу та здоров’я. Купіль для тіла – здоров’я для душі. Омий нас, перетвори нас. Ми молимося тобі, водице-сестрице. Знаємо: без тебе жодна клітина не поворухнеться у нашому стужавілому тілі і на нашій святій землі. Слава тобі, водице-сестрице! Слава тому, хто не труїть тебе нафтою та бензином, гербіцидами та пестицидами, сміттям та фенолами, радіонуклідами та скотомогильниками. Живи, жива водице! І ми біля тебе розправимо натужно рамена.
Хвала тобі, твоєму дощу, твоїм лагідним хмарам, твоїй росі, твоєму вічному джерелу, криниці для спраглих та очікуваних.
З лікарських рослин цієї зимової пори заготовляв наш народ бруньки берези бородавчастої та сосни звичайноїПлоди глоду колючого, горобини звичайної. Їх збирають у сонячні дні, обтрушують від снігу, сушать у печах чи сушарках, зберігають для використання у щільній паперовій тарі. Заготовляють також плоди журавлини чотирипелюсткової та брусниці. Їх перетирають з цукром з розрахунку 1:2 або готують варення, соки, киселі, узвари, сушать чи заморожують для тривалого зберігання. Плоди журавлини містять органічні кислоти, пектини, значну кількість вітаміну С, солі калію, кальцію, фосфора, заліза, марганцю.
Плоди брусниці містять антоціани, органічні кислоти: яблучну, щавлеву; вітамін С, каротин, цукри, летку олію, в складі якої ідентифіковано близько 70 сполук. Зокрема, камфора, борнеол, камфен, цимол тощо.
В українській народній медицині плоди журавлини та брусниці застосовують як полівітамінні продукти, багаті, окрім того, мікроелементами. Лікують плодами жовчнокам’яну та нирковокам’яну недуги, порушення жирового обміну, гіпертонію, пієлонефрити. Плодами названих рослин прикрашають драглі, холодці, святкові та весільні короваї, калачі, пироги. Готують з них киселі, напої, узвари.
Історико-культурний, навіть державний феномен України – розмаїте язичництво. Воно, незважаючи на тотальні руйнації, оживляє впродовж страшних тисячоліть молодильними легендами, переказами, цілющими рослинами, "переліт-травою", чарами-замовляннями давноминулих епох та потоптаних, але відданих нашій ментальності прадавніх богів.
Язичництво як форма суспільної свідомості – епоха давня і сьогоденна, духовна першооснова українства, етносу, культури, народної медицини, магічних замовлянь світу та Всесвіту.
Щоб осягнути своєрідність душі праукраїнців та українців, збагнути складну та всеосяжну народну культуру, годиться неодмінно і глибоко поринути до сивочолих пластів тисячоліть. Не забуваючи ні на хвилю про те, що українська історія, мова, культура, етнос, традиції, народна медицина залишалися тисячі чи десятки тисяч разів напризволяще в катаклізмах епох.
Індивідуальні та спільні уподобання нашого народу закладені давніми епохами в етнічних підвалинах його життя-буття, чуття та світовідчуття. І хоч надто багато, а може, і найбільше гіркого полину в езотеричній пам'яті поколінь, але ж вона не залишилась незворушною. Чим же можна глибоко зворушити справжнього етнічного українця? Звичайно, мовою Небес. Мова Небес – це багатобарвна симфонія його прадавньої міфопоетичної творчості, спогади про давнє і недалеке минуле, в якому знову ж таки домінує ілюзорне переконання, що "там завжди було краще". Пісня, танець, історія, звитяжний дух козацької вольності, яка народжувалась та існувала в котлі щоденних смертельних загроз і вміла себе захищати як двожальною шаблею, так і винятковим духом. Та й про пісню як про незламний дух годиться сказати не один раз: вона внутрішній діалог народу зі світом та Всесвітом, долею, минулим і майбутнім, манливим миттєвим щастям та чорним і надто затяжним нещастям, сподіванням добра, згоди, братерства, кохання, вірності. Узагальнено: пісня – неповторний різнобарвний згусток, пласт перлів, духовної витонченості мрій і правічних сподівань етносу.
Народ у грандіозних алегоріях творить свій духовний світ і живе у ньому, сподіваючись (дуже часто примарно) щастя. У своєму поєдинку з часом українське язичництво багато чого розгубило і втратило. Але, на щастя, не все. Як і колись, на багатьох святах дівчата прагнуть зачаровувати хлопців гармонією витончених співучих ліній стужавілого тіла, купальськими рослинами, святим вогнем, замовляннями. Кроплять хлопців "чарами", щоб вони залишались вірними та відданими і не зазнавали перелюбства.
Як і колись, ми готуємо святкові столи та напої. Підсвідомо налаштовуємо тіло та душу для добропобажань, щирих подарунків, згоди, братерства, любові. Прагнення до навчання, праці, врешті, до одержимих вчинків в ім'я коханої, коханого, батьків, рідної землі, Вітчизни!..
Ось під таким кутом ми поступово піднімаємо прадавню потемнілу та вицвілу від товстого шару забуття напівпошматовану вуаль, щоб тверезо і без упереджень глянути на забуті або надто деформовані християнством святощі місяця січня.
Отже, ще раз зупиняємось: ці святощі давні, надто давні чи, правдивіше, прадавні. Назвемо ті з них, які виникли на мрійливому обрії тисячоліть, мають споконвічно-традиційну спорідненість з культурою мислення та етнічною філософією праукраїнців, звичаєвим правом, народною медициною, магією слова, цілющих рослин, ритуалами, цебто давніми спадкоємно-непорушними святощами, замовляннями людей (пан-господар, господиня, діти), добрих та злих сил природи, зокрема "угамування" морозу, сніговіїв, градобоїв, смерчів, злив, а також грому, блискавки тощо. Святощі зачіпають та відтворюють у ритуалах не окремих осіб (хоч персоніфікація божеств наявна і рельєфна), а ставлять значні і надто об'ємні та широкі космічні проблеми, події чи стихії, з якими прагне суголосно жити наш народ, на які твердо зважає його філософія, які пошановує і до яких, затамувавши подих, схиляється етнос. Та й насправді ж бо: народження Сонця – благословення життя, Новий рік – неперервність і продовження у вічності життя, пошанування його як справжнього Божого дарунку. Освячення води, Водосвяття, Вода, як і кров, – ріка життя. За подобою людською народна філософія творить навіть космічні передумови земного зачаття. Небо, Всесвіт, віддає землі вологу, дощ, "сім'я". Земля-матінка приймає це сім'я до спраглого лона, радіє з того неймовірними радощами буйного свого світу, цвіту і благословляє загадкове нове життя. Все, що на землі проростає, зростає, квітне, дає насіння, – є суголосним та органічним єднанням, цебто "заплідненням" вищих небесних сил Землі-матінки.
А тепер повертаємося до хронологічних особливостей свят.
Першим з січневих радощів віддає наш народ пошану богині неба – Коляді. Як твердять легенди, у далекому Вирії, зачувши потуги Змія-Дракона, який намагався знищити Білобога, в останнього з очей упали дві чисті, як кришталь, сльози. З них народився Перун, озброєний вогненними стрілами, та молода чарівна жінка – Коляда. І заповів їй Білобог після того, як молода красуня скуштувала молодильних яблук і стала безсмертною, що вона буде народжувати Божича-Сонце, золотеє коло для подолання вічної пітьми. Вічну пітьму, недуги, неміч, зневіру, смерть несе, як відомо, Чорнобог, Мара та її дочки.
Отже, 7 січня богиня неба Коляда у неймовірних радощах народжує свою любу дитину – Божича, Сонце, власне новий рік (на противагу християнським догматам і, зокрема, прокляттям Єви, якій написано на роду народжувати дітей у неймовірних муках).
Святкували Різдво Сонця як значну подію наші далекі пращури майже два тижні (з 24 грудня по 6 січня).
Шануючи Сонце, додаючи кволому небесному світилу у цей час і свою посильну людську потугу, наші далекі пращури запалювали обрядовий вогонь. Вогонь (за віруваннями) не лише відновлював сили дитини Сонця, а й надто негативно і потужно діяв на Мару, вічну темноту, яка смертельно боялась Сонця, світла, власне вогню. Запалювали, як правило, три свічки (триєдність світу); земля, вода, вогонь. Обов'язковим було посипання сусідів, родичів і так добрих людей житом-пшеницею та всякою пашницею. Готували кутю, співали, танцювали, водили танки, спалювали колоди (Мару). Ця ритуальна дія пильнувалась особ-ливо і була обов'язковою. На багатьох сонячних святах палили багаття і спалювали людиноподібні опудала. Спалювання символізувало знищення потвори-Мари, смерті, нещасть, лихоліття, страшної долі, моровиць тощо. Ці ритуальні спалювання стануть у майбутньому рятівними у буквальному розумінні цього слова, коли вогонь пануватиме як основний дезинфекційний фізичний чинник для боротьби та профілактики чуми, холери, висипного тифу, сибірки тощо. Але Коляда не лише народжує Сонце, вона ще й видатний творець-винахідник. Саморуч змайструвала колесо і навчила виготовляти його наших далеких пращурів – оріїв. Шанування богині неба Коляди ніколи не відбувалося відрубно чи автономно. Воно перепліталося перманентно (неперервно) зі святом Нового року та Водосвяттям. Про це згадується і в пісенному фольклорі:
Застеляйте столи та все килимами
Та печіть калачі з ярої пшениці,
Бо ідуть у гості три великих свята:
Щонайперше свято – Коляда із Сонцем,
А вже друге свято – Новий рік бажаний,
А вже третє свято – Водосвяття чисте.
На свято Коляди, Нового року, перед Водосвяттям готують кутю. Звичайно, кутю годиться розглядати не лише як харчовий продукт чи звичаєву страву. Кутя, взагалі збіжжя – це символ достатку. Йому на перелічені свята люди поклоняються, моляться. Вона (кутя) у ці святі дні та вечори виступає, за переконаннями праукраїнців, як магічна, ритуальна, цебто, свята стра-ва. Та й готують її не лише як харчовий продукт, але й як оберіг, як звичаєву страву для пошанування родичів, сусідів, кумів, добрих людей, для замовлянь тощо. Пошанування злакових культур, зокрема збіжжя, йде від дуже давніх хліборобських звичаїв і сягає тисячоліть. Отже, кутя...
Як же готують цю ритуальну страву? Добірну пшеницю висушують у печі, попередньо провіюють, очищають від бур'янів та інших домішок. Потім кроплять джерельною водою, зав'язують у торбинку і б'ють макогоном, поки не стане лущитися шкірочка. Пшеницю промивають кілька разів і, коли вона стає позбавленою зовнішньої оболонки, заливають водою та залишають на всю ніч. Ранком варять упродовж 3-4 годин на малому вогні до повної готовності. Багато разів помішують дерев'яною ложкою, щоб запобігти пригоранню спідніх шарів куті.
Мак ошпарюють два - три рази окропом, також із джерельної води, і ретельно розтирають у макітрі до одержання однорідної і запашної білуватої маси. Зварену пшеницю заправляють маком, узваром, медом, лікарськими запашними рослинами і з особливою урочистістю подають до столу на споживання.
Що ж означала кутя для праукраїнця та українця? Дуже і дуже багато. Виходячи з прадавньої філософії оріїв (землеробів), "сонячних людей", вона символізувала реальний, а не уявний достаток родини, нагадувала, що наблизилось велике свято. А що наші прапращури вважали себе не лише мешканцями Землі, а й їхнє глибоке переконання та особливо філософська гадка сягала космічних, зокрема, сонячних величин, то вони так і думали-гадали: людина, працюючи на землі, як "дитя сонця", "внук Даждьбога", здіймає руки до неба, Сонця, хреститься рівнораменним хрестом, посилає сонячним потужним силам свої щедротні духовні і фізичні благословення-замовляння, єднається зі світом та Всесвітом. Ушановує всім серцем та душею безмежні небесні дії та події у таємничих високостях. А вже небо, як подяку за визнання та суголосне єднання, посилає на землю дощ і сонце – вологу та тепло. Благословляє збіжжя, яке підростає, набираючись життєдайних соків землі і дає людині (плекає) урожай для життя, щастя, добра, достатку, вічності людського роду та родоводу. Збіжжя як ритуальне (святе), як сонячна субстанція приховує (акумулює) в собі тепло, Вогонь, власне Сонце і гнітюче та смертельно діє на різноманітну темінь: Чорнобога, Мару-смерть та її нікчемних дочок-недуг – маренят. А отже, виступає надійним оберегом від численних лихих та заздрісних сил, які оточують добрих людей і ладні будь-якої миті завдати добрим людям зла чи й проковтнути родину, рід, родовід, плем'я, село, вулицю, хутір "зі всім зуздром". Аналізуючи детально давню філософію життя та буття праукраїнців, ми (у соті рази!) переконуємося, що вона виступала не поверховими розуміннями багатьох складнющих процесів, які поставали щоденно і щорічно, а вражає навіть нас, людей XXІ століття, своєю глибиною і доцільною тямковитістю пояснень світових проблем. Вона ще у ті надто далекі часи пильнувала та виступала носієм екоетносистеми та переслідувала споконвічні і надто сучасні світові заповіді: не дай, Боже, заподіяти Небу, Землі, Воді, світові та Всесвіту бодай найменших прикростей та шкоди. Тоді всі сили світу та Всесвіту своїм нестримним обуренням пошлють на землю страшні прокляття-катаклізми: пожежі, смерчі, суховії, землетруси, повені, градобої, сніговії, моровиці, румовища грабіжників-завойовників, руйнації та нестримний біль серця і душі...
Та від уламків давньої філософії повернемося знову до складових частин ритуальних страв. Осягнувши та засвоївши, хоч досить побіжно, окремі елементи символічних переконань праукраїнців, хочемо звернути особливу увагу на нашу деформовану та скалічену душу. Ми розгубили та втратили величезну, світового значення духовність не лише культурну (хоч це досить поверхове і неповне визначення); ми втратили духовність ритуальну (священну), оберегову. І спроквола, працюючи щелепами, їмо іноді кутю (як архаїку), як звичайнісінькі обивателі-споживачі для наїдку, ні на хвилю не уявляючи себе оріями-сіячами збіжжя-добра, дітьми Сонця, мешканцями-творцями світу та Всесвіту в отій неперервності століть, епох, тисячоліть.
А північний "старший" брат, також доклавши за три століття, певно, щонайбільше зусиль для замордування нашої душі і тіла у свою монголоїдно-державну вуздечку, ображаючи нашу національну гідність мало не щомиті (колись і зараз), перебуваючи у повному етнічному невігластві, усталено називає нас "хахлами". Не розуміє, що повторює не своє, а тюркське слово, не маючи щонайменшого поняття про його глибокий зміст. А тюрки, хоч і були в певні періоди нашими ворогами, етнічно найточніше визначили нашу спадкоємну сутність. Образливе назвисько українців, яке вживають так уперто росіяни, "хохол" означає тюркською мовою "Син Сонця".
Отож, готуючись до споживання куті у свят-вечір, ми повинні перебувати в особливому святковому настрої. Вважати себе справжніми синами і дочками Сонця, Світу, Всесвіту, Землі нашої Матінки-годувальниці. Вважати себе сіячами-оріями в отій перманентності, неперервності складнющих біологічно-космічно-соціальних та екоетнопроцесах, як вважали це, пильнували та заповідали нам прапрапращури з далеких та близьких тисячоліть...
Та й не годиться забувати про приготування куті, маку, особливо узварів та драглів. Про останні дві страви наголошуємо особливо (!!!). Це незвичайний собі наїдок, а насправді речі надто високі, звичаєві, корисні, суголосні з рівнем сучасної науки про забезпечення людського організму комплексом найнеобхідніших вітамінів, власне полівітамінів, мікроелементів, окремих вельми важливих речовин, зокрема дубильних, амінокислот і таких надзвичайно потрібних органічних кислот, як бурштинова, цикорієва, кавова, оксикорична, токоферолів, полісахариду інуліну та циклічного шестиатомного спирту інозиту. Останні сполуки попереджують жирове переродження печінки, поліпшують її глікогеноутворюючу та антитоксичну функцію, що має чи не найважливіше значення для нормального функціонування органів та систем живого організму та окремих і складних ланок обмінних процесів.
Отже, про узвари. Рецептів народна пам'ять зберігає дуже багато. Ми наведемо їх кілька десятків. Вони складаються з різноманітних сухофруктів та лікарських рослин. Неодмінною умовою їхнього приготування чи, правильніше, основою узварів виступають цукрові буряки, їх використовують як солодке середовище. Ми згодимося з цим етнічним твердженням, але додамо: в буряках наявна значна кількість сахарози, а також глюкози та фруктози, органічні кислоти: яблучна, цитринова, бурштинова тощо. Пектини понад 1%, каротин та аскорбінова кислота, а також сполуки калію, магнію, заліза, міді, ванадію, бору, йоду, марганцю, кобальту, літію, молібдену, рубідію, фтору та цинку. Отже, солодке середовище постає ще й коморою окремих цукрів, вітамінів, органічних кислот, мікроелементів.
Готують узвари давніми способами: першого дня буряки миють, ріжуть на дрібні часточки, заливають водою у співвідношенні 1:1. Ставлять у піч, варять 2-3 години і залишають у печі на всю ніч. Наступного дня виварені буряки виймають, додають п'ять частин води, а також сушену садовину та лікарські рослини, кип'ятять 10 хв., настоюють 4 години і вживають або як третю страву, або як відвар лікувального призначення. Коли нема цукрових буряків, тоді (після кип'ятіння та охолодження відвару до 25-30°С) додають 500-600 г меду з високим діастазним числом.
Посвячення лицедія-підлітка у таємниці замовлянь відбувалося Купайлівської ночі. Він, чи вона, навчалися слухати мову неба, споглядати срібні чари місячного сяйва, вдихати парфуми розквітлого зілля. Омивати спрагле від праці та затужавіле від молодості тіло липневою водою, зустрічати сонячні світанки, умиватися священною Купайлівською росою... Усамітнюватися у зелені яри та діброви, на луки та пагорби. І там, розмовляти з вітром, сонцем, землею і водою, квіткою і листочком, язичницькими богами і готувати душу, мову, натхнення, дикцію до сугестії. Навіювання доброго і натужного духу як людині, так і природі.
Нижче ми пропонуємо окремі замовляння, здогадно відновлені нами на основі вивчення усної поетичної творчості українців, їхнього менталітету та медитативності і глибокої віри у добро, щастя, світле майбутнє. Єднання нашого народу зі світом та Всесвітом і спадкоємною пам’яттю таємничих минулих тисячоліть.
Замовляння морозу
Ой морозе-морозеньку, іди до нас куті їсти. Вона зварилася пухкенька, з маком та узваром, з медом весняним, запашним. Іди, морозеньку... Я відчиняю тобі двері і бачу, як сивий натужний дух холоду квапиться у сіни та до світлиці. Іди, морозе, кутю їсти. Ми чекаємо, вичікуємо. У нас уже й пальці терпнуть від твого тривкого сивого духу. Дух твій іде, а тебе в уявному образі нема. Отже, ти десь забарився і не поспішаєш до нашої оселі. Як не йдеш ти до світлиці, то не йди і на поля та лани, у річки та долини, до садів, ягідників та озимини.
Морозе-морозеньку!.. Устели землю білим снігом. Зігрій її своїм пухнастим кожухом. Щоб не вимерзли жито-пшениця та всяка пашниця. Щоб не примерзли дерева з кущами та заховані листочки з квітками. Щоб навесні заколосилася озимина, розцвіли сади та ягідники. Щоб нам було що їсти та пити. Як для себе, так і для добрих людей. Не йди ж, морозе, лютою віхолою ні на пташок диких, ні на пташок свійських. Ні на худобоньку, ні на зіллячко цілюще в лісах, на луках, галявинах та сіножатях. Не дозволяй скути товстою кригою річки та озера, струмки, стариці та криниці. Не допускай придухи та смерті під товстою кригою всього живого, що прагне цілющої вологи, кисню, чистого плеса. Я тобі виношу у макітрі куті для споживання, морозе-морозеньку, і ставлю під грушею. І ще ставлю мисочку куті під дубочком. Адже дуб – це наше прадавнє дерево-тотем. Ми спільного походження з ним. Як соки землі вічно живлять його могутній стовбур та коріння, так і рідний етнос живить наша зе-мля своїми правічними чарами та не дає розгубити цілісну пам’ять на крутоярах тисячоліть. Мисочку куті ставимо і на покуті. Бо опівночі прилетять сюди душі далеких і близьких пращурів, щоб скуштувати куті з медом, маком та узваром. Своєю принишклою присутністю поселити до роду та родоводу мир, спокій, спадкоємну задуму. І затримати погляд віків на Дідуху – споконвічному оберегові, святості вічного сонячного збіжжя.
Ой морозе-морозеньку! Я замовляю тебе, замовляю і замовляю! Залиши свої терпкі градуси на полюсі. А нам посилай південні вітри, багато снігу і відлиги. Хай щоденні наші турботи та клопоти, вогонь наших гарячих душ, полум’я сердець, магма почуттів інактивують холод і наближають весну, сонце, тепло, відродження природи і душі
Цієї зимової пори замовляли і окремих богівВелесова Книга зберегла нам звеличення їхніх чеснот.
Слава Сварогу!
Ми Сварогу Славу співаємо.
І Дажбогу, які же суть в небі пречистім;
Перуну і Стрибогу,
Які громами і блискавками повелівають.
А Стрибог вітри ярити
На землю візьметься.
І тому Ладибогу,
Який править роди родинні
Та благості різні.
І Купайлобогу, який до митрищ правитиме
І різне обмивання.
І Ярбогу, який править
Весняним цвітінням і русаліями,
Водяними, і Лісовиками, і Домовиками.
Бо Сварог ними всіма править
Його подих – це життя наше!
Сварог – український прабог, уособлення світла та небесного вогню. Культ Сварога, як гадають вчені, виник на межі бронзової та залізної доби. Священний вогонь називали у давнину Сварожичем. Вшановували вогонь як святиню наші автохтони ще з часів трипільської археологічної культури. Символом Сварога вважають рівнораменний (рівнобічний) хрест, який навіть у наш час досить поширений і в народних вишивках, на писанках, предметах ритуального та щоденного вжитку. Зустрічається сварга навіть на фресках Софійського собору серед численних споконвічних ворожих зображень сил рідної віри.
На небі наші пращури також передбачили уособлення Сварога, яке називали Плугом (в класичній астрономії – сузір’я Оріона). Як оповідають дуже давні легенди, плуг упав з неба на землю оріїв ще у скіфські часи. Українці завжди ставилися до плуга як до святині. Коли ватага урочистої молоді новорічними вечорами обходила вулиці, обійстя, хутори з побажанням щастя, добра і достатку, то обов’язковим атрибутом виступав на санчатах у стрічках веселки і начищені до блиску леміш та чересло. Хлопці заносили плуга до хати з оптимістичними перемовками, пошановуючи літніх господарів, і клали плуга на сіно під багатий різдвяний стіл. А на столі вже парували запашні і численні святкові наїдки та напої, як визнання Сварогу, що викував основний золотий реманент для рільництва... Та й не забув за обручку для шлюбного поєднання закоханих молодят на довге і щасливе життя.
У січні місяці найбільше пошановував наш народ богиню Дану. Уява пращурів творила її як особливу безвадну красуню та чарівницю і матір та охоронницю всього живого на землі. Її днем вважалася п’ятниця, коли звичаєве право забороняло жінкам прясти та займатися кравецтвом. Богині старалися приносити і жертви: кидали до річок, криниць, озер, струмків, стариць, драговин, джерел золоті та срібні монети, коштовності, розкішні вінки з яскравих весняних, літніх та осінніх квітів. Щонайповажніші особи, посвячені у найпотаємніші спадкоємні знання чарувань, проводили урочисте замовляння води; найбільш яскраві слова та окремі речення якого повторював великий гурт людей-однодумців, піднявши благальні руки та сподіваний зір до бездонного неба.
Замовляння води
Водице-кринице, рідна моя сестрице! Течеш ти глибоко в землі, що й оком на тебе не глянеш, а також струмочками та струмками, річечками та широкими річками. Наливаєш ти озера, свердловини та джерела. Як вічно ти нуртуєш у джерелі, так вічно живи тіло і душу людині, живності, комасі та рослині. Зволожуй спраглу землю. Осипайся на неї рясним дощем, без градобоїв, смерчів та буреломів. Будь, як лагідна жінка: стриманою, доброю; пильнуй помірність. Не неси руйнівної повені! Не руйнуй мостів, гребель, шляхів та жител.
Зглянься на клопітливих людей, богине Дано, освяти нам воду своїми перстами, праукраїнське парне божество Ордана! Хай поєднання бога світла Ора та богині води – Дани знаменує для нас радість осявання та бадьорість духу для всього живого, сущого на землі. Нема світла – темінь і безпросвіття. Коли панує суховій і безводдя – нема життя. Навіть каміння і те кришиться на пісок. Прадавні наші боги! Освятіть нашу воду! Посилайте нам дощі без кислот і солей важких металів та руйнівних радіонуклідів. Посилайте нам дощі, як ми виорали та заволочили земельку, посіяли та посадили, пропололи та доглянули ниви і лани. Не посилайте нам гроз, злив та градобоїв на стигле збіжжя, стиглу садовину та городину. Посилайте нам рясні дощі, коли ми посіяли та посадили. Ранньої весни та ранньої осені. Хай вруниться жито-пшениця і всяка пашниця. Хай не в’януть листки і стебла без води, і не стають ніколи мертвими ліси, гаї та діброви. Посилайте нам рясні і теплі дощі, коли ми просимо, а не тоді, коли ми косимо.
Іди, іди, дощику,
Зварим тобі борщику.
Мені каша, тобі – борщ,
Щоб ішов великий дощ!
Водичко-сестричко! Омий наше втомлене тіло, оздорови його від турбот, немочі, поту гарячого та загуслої крові. Не неси нам дизентерії, черевного тифу та лютої холери, водичко-сестричко! А неси нам радість, бадьорість, снагу та здоров’я. Купіль для тіла – здоров’я для душі. Омий нас, перетвори нас. Ми молимося тобі, водице-сестрице. Знаємо: без тебе жодна клітина не поворухнеться у нашому стужавілому тілі і на нашій святій землі. Слава тобі, водице-сестрице! Слава тому, хто не труїть тебе нафтою та бензином, гербіцидами та пестицидами, сміттям та фенолами, радіонуклідами та скотомогильниками. Живи, жива водице! І ми біля тебе розправимо натужно рамена.
Хвала тобі, твоєму дощу, твоїм лагідним хмарам, твоїй росі, твоєму вічному джерелу, криниці для спраглих та очікуваних.
З лікарських рослин цієї зимової пори заготовляв наш народ бруньки берези бородавчастої та сосни звичайноїПлоди глоду колючого, горобини звичайної. Їх збирають у сонячні дні, обтрушують від снігу, сушать у печах чи сушарках, зберігають для використання у щільній паперовій тарі. Заготовляють також плоди журавлини чотирипелюсткової та брусниці. Їх перетирають з цукром з розрахунку 1:2 або готують варення, соки, киселі, узвари, сушать чи заморожують для тривалого зберігання. Плоди журавлини містять органічні кислоти, пектини, значну кількість вітаміну С, солі калію, кальцію, фосфора, заліза, марганцю.
Плоди брусниці містять антоціани, органічні кислоти: яблучну, щавлеву; вітамін С, каротин, цукри, летку олію, в складі якої ідентифіковано близько 70 сполук. Зокрема, камфора, борнеол, камфен, цимол тощо.
В українській народній медицині плоди журавлини та брусниці застосовують як полівітамінні продукти, багаті, окрім того, мікроелементами. Лікують плодами жовчнокам’яну та нирковокам’яну недуги, порушення жирового обміну, гіпертонію, пієлонефрити. Плодами названих рослин прикрашають драглі, холодці, святкові та весільні короваї, калачі, пироги. Готують з них киселі, напої, узвари.
Історико-культурний, навіть державний феномен України – розмаїте язичництво. Воно, незважаючи на тотальні руйнації, оживляє впродовж страшних тисячоліть молодильними легендами, переказами, цілющими рослинами, "переліт-травою", чарами-замовляннями давноминулих епох та потоптаних, але відданих нашій ментальності прадавніх богів.
Язичництво як форма суспільної свідомості – епоха давня і сьогоденна, духовна першооснова українства, етносу, культури, народної медицини, магічних замовлянь світу та Всесвіту.
Щоб осягнути своєрідність душі праукраїнців та українців, збагнути складну та всеосяжну народну культуру, годиться неодмінно і глибоко поринути до сивочолих пластів тисячоліть. Не забуваючи ні на хвилю про те, що українська історія, мова, культура, етнос, традиції, народна медицина залишалися тисячі чи десятки тисяч разів напризволяще в катаклізмах епох.
Індивідуальні та спільні уподобання нашого народу закладені давніми епохами в етнічних підвалинах його життя-буття, чуття та світовідчуття. І хоч надто багато, а може, і найбільше гіркого полину в езотеричній пам'яті поколінь, але ж вона не залишилась незворушною. Чим же можна глибоко зворушити справжнього етнічного українця? Звичайно, мовою Небес. Мова Небес – це багатобарвна симфонія його прадавньої міфопоетичної творчості, спогади про давнє і недалеке минуле, в якому знову ж таки домінує ілюзорне переконання, що "там завжди було краще". Пісня, танець, історія, звитяжний дух козацької вольності, яка народжувалась та існувала в котлі щоденних смертельних загроз і вміла себе захищати як двожальною шаблею, так і винятковим духом. Та й про пісню як про незламний дух годиться сказати не один раз: вона внутрішній діалог народу зі світом та Всесвітом, долею, минулим і майбутнім, манливим миттєвим щастям та чорним і надто затяжним нещастям, сподіванням добра, згоди, братерства, кохання, вірності. Узагальнено: пісня – неповторний різнобарвний згусток, пласт перлів, духовної витонченості мрій і правічних сподівань етносу.
Народ у грандіозних алегоріях творить свій духовний світ і живе у ньому, сподіваючись (дуже часто примарно) щастя. У своєму поєдинку з часом українське язичництво багато чого розгубило і втратило. Але, на щастя, не все. Як і колись, на багатьох святах дівчата прагнуть зачаровувати хлопців гармонією витончених співучих ліній стужавілого тіла, купальськими рослинами, святим вогнем, замовляннями. Кроплять хлопців "чарами", щоб вони залишались вірними та відданими і не зазнавали перелюбства.
Як і колись, ми готуємо святкові столи та напої. Підсвідомо налаштовуємо тіло та душу для добропобажань, щирих подарунків, згоди, братерства, любові. Прагнення до навчання, праці, врешті, до одержимих вчинків в ім'я коханої, коханого, батьків, рідної землі, Вітчизни!..
Ось під таким кутом ми поступово піднімаємо прадавню потемнілу та вицвілу від товстого шару забуття напівпошматовану вуаль, щоб тверезо і без упереджень глянути на забуті або надто деформовані християнством святощі місяця січня.
Отже, ще раз зупиняємось: ці святощі давні, надто давні чи, правдивіше, прадавні. Назвемо ті з них, які виникли на мрійливому обрії тисячоліть, мають споконвічно-традиційну спорідненість з культурою мислення та етнічною філософією праукраїнців, звичаєвим правом, народною медициною, магією слова, цілющих рослин, ритуалами, цебто давніми спадкоємно-непорушними святощами, замовляннями людей (пан-господар, господиня, діти), добрих та злих сил природи, зокрема "угамування" морозу, сніговіїв, градобоїв, смерчів, злив, а також грому, блискавки тощо. Святощі зачіпають та відтворюють у ритуалах не окремих осіб (хоч персоніфікація божеств наявна і рельєфна), а ставлять значні і надто об'ємні та широкі космічні проблеми, події чи стихії, з якими прагне суголосно жити наш народ, на які твердо зважає його філософія, які пошановує і до яких, затамувавши подих, схиляється етнос. Та й насправді ж бо: народження Сонця – благословення життя, Новий рік – неперервність і продовження у вічності життя, пошанування його як справжнього Божого дарунку. Освячення води, Водосвяття, Вода, як і кров, – ріка життя. За подобою людською народна філософія творить навіть космічні передумови земного зачаття. Небо, Всесвіт, віддає землі вологу, дощ, "сім'я". Земля-матінка приймає це сім'я до спраглого лона, радіє з того неймовірними радощами буйного свого світу, цвіту і благословляє загадкове нове життя. Все, що на землі проростає, зростає, квітне, дає насіння, – є суголосним та органічним єднанням, цебто "заплідненням" вищих небесних сил Землі-матінки.
А тепер повертаємося до хронологічних особливостей свят.
Першим з січневих радощів віддає наш народ пошану богині неба – Коляді. Як твердять легенди, у далекому Вирії, зачувши потуги Змія-Дракона, який намагався знищити Білобога, в останнього з очей упали дві чисті, як кришталь, сльози. З них народився Перун, озброєний вогненними стрілами, та молода чарівна жінка – Коляда. І заповів їй Білобог після того, як молода красуня скуштувала молодильних яблук і стала безсмертною, що вона буде народжувати Божича-Сонце, золотеє коло для подолання вічної пітьми. Вічну пітьму, недуги, неміч, зневіру, смерть несе, як відомо, Чорнобог, Мара та її дочки.
Отже, 7 січня богиня неба Коляда у неймовірних радощах народжує свою любу дитину – Божича, Сонце, власне новий рік (на противагу християнським догматам і, зокрема, прокляттям Єви, якій написано на роду народжувати дітей у неймовірних муках).
Святкували Різдво Сонця як значну подію наші далекі пращури майже два тижні (з 24 грудня по 6 січня).
Шануючи Сонце, додаючи кволому небесному світилу у цей час і свою посильну людську потугу, наші далекі пращури запалювали обрядовий вогонь. Вогонь (за віруваннями) не лише відновлював сили дитини Сонця, а й надто негативно і потужно діяв на Мару, вічну темноту, яка смертельно боялась Сонця, світла, власне вогню. Запалювали, як правило, три свічки (триєдність світу); земля, вода, вогонь. Обов'язковим було посипання сусідів, родичів і так добрих людей житом-пшеницею та всякою пашницею. Готували кутю, співали, танцювали, водили танки, спалювали колоди (Мару). Ця ритуальна дія пильнувалась особ-ливо і була обов'язковою. На багатьох сонячних святах палили багаття і спалювали людиноподібні опудала. Спалювання символізувало знищення потвори-Мари, смерті, нещасть, лихоліття, страшної долі, моровиць тощо. Ці ритуальні спалювання стануть у майбутньому рятівними у буквальному розумінні цього слова, коли вогонь пануватиме як основний дезинфекційний фізичний чинник для боротьби та профілактики чуми, холери, висипного тифу, сибірки тощо. Але Коляда не лише народжує Сонце, вона ще й видатний творець-винахідник. Саморуч змайструвала колесо і навчила виготовляти його наших далеких пращурів – оріїв. Шанування богині неба Коляди ніколи не відбувалося відрубно чи автономно. Воно перепліталося перманентно (неперервно) зі святом Нового року та Водосвяттям. Про це згадується і в пісенному фольклорі:
Застеляйте столи та все килимами
Та печіть калачі з ярої пшениці,
Бо ідуть у гості три великих свята:
Щонайперше свято – Коляда із Сонцем,
А вже друге свято – Новий рік бажаний,
А вже третє свято – Водосвяття чисте.
На свято Коляди, Нового року, перед Водосвяттям готують кутю. Звичайно, кутю годиться розглядати не лише як харчовий продукт чи звичаєву страву. Кутя, взагалі збіжжя – це символ достатку. Йому на перелічені свята люди поклоняються, моляться. Вона (кутя) у ці святі дні та вечори виступає, за переконаннями праукраїнців, як магічна, ритуальна, цебто, свята стра-ва. Та й готують її не лише як харчовий продукт, але й як оберіг, як звичаєву страву для пошанування родичів, сусідів, кумів, добрих людей, для замовлянь тощо. Пошанування злакових культур, зокрема збіжжя, йде від дуже давніх хліборобських звичаїв і сягає тисячоліть. Отже, кутя...
Як же готують цю ритуальну страву? Добірну пшеницю висушують у печі, попередньо провіюють, очищають від бур'янів та інших домішок. Потім кроплять джерельною водою, зав'язують у торбинку і б'ють макогоном, поки не стане лущитися шкірочка. Пшеницю промивають кілька разів і, коли вона стає позбавленою зовнішньої оболонки, заливають водою та залишають на всю ніч. Ранком варять упродовж 3-4 годин на малому вогні до повної готовності. Багато разів помішують дерев'яною ложкою, щоб запобігти пригоранню спідніх шарів куті.
Мак ошпарюють два - три рази окропом, також із джерельної води, і ретельно розтирають у макітрі до одержання однорідної і запашної білуватої маси. Зварену пшеницю заправляють маком, узваром, медом, лікарськими запашними рослинами і з особливою урочистістю подають до столу на споживання.
Що ж означала кутя для праукраїнця та українця? Дуже і дуже багато. Виходячи з прадавньої філософії оріїв (землеробів), "сонячних людей", вона символізувала реальний, а не уявний достаток родини, нагадувала, що наблизилось велике свято. А що наші прапращури вважали себе не лише мешканцями Землі, а й їхнє глибоке переконання та особливо філософська гадка сягала космічних, зокрема, сонячних величин, то вони так і думали-гадали: людина, працюючи на землі, як "дитя сонця", "внук Даждьбога", здіймає руки до неба, Сонця, хреститься рівнораменним хрестом, посилає сонячним потужним силам свої щедротні духовні і фізичні благословення-замовляння, єднається зі світом та Всесвітом. Ушановує всім серцем та душею безмежні небесні дії та події у таємничих високостях. А вже небо, як подяку за визнання та суголосне єднання, посилає на землю дощ і сонце – вологу та тепло. Благословляє збіжжя, яке підростає, набираючись життєдайних соків землі і дає людині (плекає) урожай для життя, щастя, добра, достатку, вічності людського роду та родоводу. Збіжжя як ритуальне (святе), як сонячна субстанція приховує (акумулює) в собі тепло, Вогонь, власне Сонце і гнітюче та смертельно діє на різноманітну темінь: Чорнобога, Мару-смерть та її нікчемних дочок-недуг – маренят. А отже, виступає надійним оберегом від численних лихих та заздрісних сил, які оточують добрих людей і ладні будь-якої миті завдати добрим людям зла чи й проковтнути родину, рід, родовід, плем'я, село, вулицю, хутір "зі всім зуздром". Аналізуючи детально давню філософію життя та буття праукраїнців, ми (у соті рази!) переконуємося, що вона виступала не поверховими розуміннями багатьох складнющих процесів, які поставали щоденно і щорічно, а вражає навіть нас, людей XXІ століття, своєю глибиною і доцільною тямковитістю пояснень світових проблем. Вона ще у ті надто далекі часи пильнувала та виступала носієм екоетносистеми та переслідувала споконвічні і надто сучасні світові заповіді: не дай, Боже, заподіяти Небу, Землі, Воді, світові та Всесвіту бодай найменших прикростей та шкоди. Тоді всі сили світу та Всесвіту своїм нестримним обуренням пошлють на землю страшні прокляття-катаклізми: пожежі, смерчі, суховії, землетруси, повені, градобої, сніговії, моровиці, румовища грабіжників-завойовників, руйнації та нестримний біль серця і душі...
Та від уламків давньої філософії повернемося знову до складових частин ритуальних страв. Осягнувши та засвоївши, хоч досить побіжно, окремі елементи символічних переконань праукраїнців, хочемо звернути особливу увагу на нашу деформовану та скалічену душу. Ми розгубили та втратили величезну, світового значення духовність не лише культурну (хоч це досить поверхове і неповне визначення); ми втратили духовність ритуальну (священну), оберегову. І спроквола, працюючи щелепами, їмо іноді кутю (як архаїку), як звичайнісінькі обивателі-споживачі для наїдку, ні на хвилю не уявляючи себе оріями-сіячами збіжжя-добра, дітьми Сонця, мешканцями-творцями світу та Всесвіту в отій неперервності століть, епох, тисячоліть.
А північний "старший" брат, також доклавши за три століття, певно, щонайбільше зусиль для замордування нашої душі і тіла у свою монголоїдно-державну вуздечку, ображаючи нашу національну гідність мало не щомиті (колись і зараз), перебуваючи у повному етнічному невігластві, усталено називає нас "хахлами". Не розуміє, що повторює не своє, а тюркське слово, не маючи щонайменшого поняття про його глибокий зміст. А тюрки, хоч і були в певні періоди нашими ворогами, етнічно найточніше визначили нашу спадкоємну сутність. Образливе назвисько українців, яке вживають так уперто росіяни, "хохол" означає тюркською мовою "Син Сонця".
Отож, готуючись до споживання куті у свят-вечір, ми повинні перебувати в особливому святковому настрої. Вважати себе справжніми синами і дочками Сонця, Світу, Всесвіту, Землі нашої Матінки-годувальниці. Вважати себе сіячами-оріями в отій перманентності, неперервності складнющих біологічно-космічно-соціальних та екоетнопроцесах, як вважали це, пильнували та заповідали нам прапрапращури з далеких та близьких тисячоліть...
Та й не годиться забувати про приготування куті, маку, особливо узварів та драглів. Про останні дві страви наголошуємо особливо (!!!). Це незвичайний собі наїдок, а насправді речі надто високі, звичаєві, корисні, суголосні з рівнем сучасної науки про забезпечення людського організму комплексом найнеобхідніших вітамінів, власне полівітамінів, мікроелементів, окремих вельми важливих речовин, зокрема дубильних, амінокислот і таких надзвичайно потрібних органічних кислот, як бурштинова, цикорієва, кавова, оксикорична, токоферолів, полісахариду інуліну та циклічного шестиатомного спирту інозиту. Останні сполуки попереджують жирове переродження печінки, поліпшують її глікогеноутворюючу та антитоксичну функцію, що має чи не найважливіше значення для нормального функціонування органів та систем живого організму та окремих і складних ланок обмінних процесів.
Отже, про узвари. Рецептів народна пам'ять зберігає дуже багато. Ми наведемо їх кілька десятків. Вони складаються з різноманітних сухофруктів та лікарських рослин. Неодмінною умовою їхнього приготування чи, правильніше, основою узварів виступають цукрові буряки, їх використовують як солодке середовище. Ми згодимося з цим етнічним твердженням, але додамо: в буряках наявна значна кількість сахарози, а також глюкози та фруктози, органічні кислоти: яблучна, цитринова, бурштинова тощо. Пектини понад 1%, каротин та аскорбінова кислота, а також сполуки калію, магнію, заліза, міді, ванадію, бору, йоду, марганцю, кобальту, літію, молібдену, рубідію, фтору та цинку. Отже, солодке середовище постає ще й коморою окремих цукрів, вітамінів, органічних кислот, мікроелементів.
Готують узвари давніми способами: першого дня буряки миють, ріжуть на дрібні часточки, заливають водою у співвідношенні 1:1. Ставлять у піч, варять 2-3 години і залишають у печі на всю ніч. Наступного дня виварені буряки виймають, додають п'ять частин води, а також сушену садовину та лікарські рослини, кип'ятять 10 хв., настоюють 4 години і вживають або як третю страву, або як відвар лікувального призначення. Коли нема цукрових буряків, тоді (після кип'ятіння та охолодження відвару до 25-30°С) додають 500-600 г меду з високим діастазним числом.
