Свято Великодня - Сонячне свято

Від Коляди до Коляди крутиться Коло Свароже — завершується коло обрядів і починається все спочатку... і так без кінця-краю. Коло Свароже – це народний календар, який сягає глибини тисячоліть, коли давні пращури українців були сонцепоклонниками. Основою їхнього календаря були астрономічні дані, а головні свята визначались положенням Сонця.

Після зимового сонцестояння святкували Коляду - Різдво Світла Дажбожого – молодого Сонця; після весняного рівнодення – Великдень (Воскресіння , Дажбоже Свято, Свято весняного Сонця Ярила); після осіннього рівнодення – Світовида (Урожаю), а після літнього сонцестояння – Купайла.

Сонцепоклонники-хлібороби жили у гармонії з природою, розуміли свою залежність від природніх циклів – отже їхній спосіб мислення і ритм життя визначався Сонцем і природними циклами. Вони створили космічно-природний і одночасно святково-трудовий календар в якому були закріплені їхні основні світоглядні засади, їхнє розуміння сенсу життя, визначальні Свята та обрядовість – все, що було фундаментом їхнього життя і складало їхній Звичай.

Різдво Божича-Коляди – це народження молодого Сонця, коли закінчується зимове сонцестояння і день помалу починає приростати.

Великдень відзначався під час весняного рівнодення, а період святкування охоплював цілий цикл свят, пов’язаних одне з одним, але різних за обрядом проведення, змістом, значенням тощо. Так, окрім ВЕРБИЦІ, що передувала ВЕЛИКОДНЮ, святкувались також окремо НАВСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ, РАХМАНСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ, РУСАЛЬНИЙ ВЕЛИКДЕНЬ тощо.
Великдень - це дуже давнє свято, яке зародилося в часи славетної Трипільської культури. Вже тоді визначилася космогонічна сутність цього свята, склалася його унікальна та багатюща обрядовість, включаючи святкування Вербиці, розпис писанок, випікання короваю (Великодньої Бабки) тощо. Воно відзначалося як свято Весняного Сонця і Природи, що відроджувалась після зимового сну, як свято Перемоги Світла над Темрявою, Дня над Ніччю, світла Весни над темрявою Зими.

Назва свята Великдень існує лише в українців та білорусів. Поляки називають його Wielkanoc, а росіяни – Пасха.

У християнському контексті термінологічно вірно називати це свято саме Паска або Пасха, адже назва його походить від назви старозаповітного свята песах, яке відзначали юдеї в пам’ять про звільнення від єгипетського полону.

Також і в інших європейських мовах назва цього свята походить від староіудейського песах:


латиною - Pascha,
голландською pasen,
есперанто pasko,
ісландською paskar,
іспанською pascua,
італійською pasqua,
нижньо-німецькою Paschen,
російською пасха,
французькою p?ques,
шведською p?skdagen


Великдень не має ніякого відношення до свята ПАСХИ, яке пов’язане з виходом юдеїв з єгипетського рабства. Назву "пасха” святу дало гебрейське слово "pesach” (перескочення). При цій події, за Біблією, Бог Яхве повбивав в "єгипетській землі кожного перворідного від людини аж до скотини”. Щоб не зачепити своїх бого(яхво)обраних і не понищити юдейські сім’ї, він наказав їм помазати свої двері кров’ю жертовного ягняти. Ці будинки він обминув (перескочив) і на відзнаку цього наказав юдеям у всі часи святкувати святу Пасху-перескочення (Книга Вихід, 12. 1-14).

ВОСКРЕСІННЯ ХРИСТОВЕ в Україні почали відзначати порівняно недавно – після офіційного прийняття Християнства Київською Руссю у 988 році. Але в народі довго співіснували обидві релігійні системи – народна (язичницька) і державна (християнська).

Природно, що не тільки за декілька десятиліть, а й за декілька століть не можна кардинально змінити світоглядні основи народу. Народ міцно тримався прадавніх Звичаїв своїх Предків. Так, наприклад, високі запашні обрядові хліби Наші Предки називали Великодними бабками чи Великодними короваями ще до недавнього часу (до середини XVIII ст.), тепер вони називаються "пасками".

Українцям довгий час заборонялося нести на Проводи Великодні короваї і крашанки, які присвячувались душам покійних Предків. Ось як писав відомий релігійний діяч Іван Вишенський до князя Костянтина Острозького в 1599 р.: ”Пироги і яйця надгробні всюди ліквідуйте”. Духовество довгий час боролося і з "бісовськими танцями" - обрядовими дійствами веснянок-гаївок.

Але згодом, замість того, щоб вести боротьбу, християнська церква вирішила ті народні обряди і звичаї застосувати. Веснянки почали співати після Християнського Великодня біля церков, а не на галявинах біля води, як раніше, багато текстів веснянок були перероблені у відповідності до християнської тематики, деякі ключові слова просто замінені.

Те ж саме, до речі, сталося і з колядкими, які почали співали після зимового сонцестояння на завершення свята Різдва Божича-Коляди. "Ой, радуйся, Земле, ясен Світ народився” поміняли на "Син Божий народився”. Хоча Божич-Коляда – це теж Син Божий, але ж інтерпретація була вже іншою. Церковнослужителям було зручно поєднати народження Ісуса з народним святом Різдва Сонця. Цікаво, що в церковній літературі перша офіційна згадка про народження Ісуса Христа з’явилася лише в 742 році.

Якщо процес не можна перемогти, його треба очолити: Християнська церква, яка після 3 століття н.е. вже майже нічого спільного не мала зі справжнім – первинним Хрестиянством, застосувала метод підміни назв і понять. Народним святам давалися зовні подібні християнські назви і християнські інтерпретації, обряди ж залишались такими, якими вони були – так і відбулося накладання Християнства на Народну звичаєву віру з поступовим її витісненням.


Воскресіння Христове в Україні і Білорусі стало називатися Великоднем, Різдво Божича стало Різдвом Христовим, а Зелені Свята стали святом зіслання Святого Духа, свято ж Маковія перетворили на вшанування якихось братів Маковеїв, а Велеса – на день святого мученика Власія. Крім того, успіху такої підміни сприяло дуже близьке розташування в часі християнських і народних свят.

Багата обрядова складова цих свят, яка залишалася протягом століть, не дозволила забути про ті первісні народні (язичницькі) свята, що були в нашого народу з давніх часів.

Але стараннями царської Росії (православні християни), Радянської влади (атеїсти) та нинішньої влади (про око - християнської, а по суті атеїстичної) все ще продовжується спотворюватися справжня історія та історична пам’ять українського народу, відходить у небуття сакральне значення писанок, Великодніх бабок, Свято Вербиці, деяких архаїчних символів і знаків тощо.

Стародавні свята і вірування забуваються або спотворюються. Свого часу в силу як об’єктивних (перехід на інше літочислення), так і інших відомих причин найважливіші свята були зсунуті в часі – а це призводить до повної втрати магічної дії Свята і перериває зв’язок минулого, сучасного і майбутнього народу

Три Великодні


Весняне рівнодення здавна було важливим моментом – ключовою точкою всього кола-року. Це було і початком року, і початком дії "закону”-"порядку”, яким тоді сприймався рух Сонця у колі зодіаку і найвищим святом входження Сонця в перше (головне в той період) сузір’я зодіаку – саме тоді починалося весняне рівнодення.

Враховуючи пересування точок пір року в колі зодіаку із швидкістю 50,256’ на рік – явище так званої прецесії – найдавніший зодіак очолювався Близнятами. Цей період тривав з 6680 до 4400 рр. до н.е. – тоді і з’явилися боги Леля і Полель, які були дітьми-близнюками Богині Лади. Леля уособлювала воду або земне начало, Полель – вогонь і Сонце або небесне начало.


Після зимового сонцестояння святкувалося народження Світла (Небесного Вогню – Сонця, пізніше – Божича Коляди, як у слов’ян, або Сонця Непереможного, як у греків та римлян); через дванадцять днів відзначали народження Води (Лелі, пізніше Дани – земного або жіночого начала). Зараз астрономія може підтвердити, що в ці дні (єдиний раз у році) наша планета перебуває найближче до Сонця. Цікаво, що саме в цю ніч освячували воду простим способом – виставляли глеки з водою під зоряне небо, здобуваючи "зоряну воду” для здоров’я своєї родини, череди та врожаю поля.

Нове літо, Новоліття (по-новому, Новий рік) відзначали перед весняним рівноденням, коли наставав перший весняний Молодик. На Новоліття співали щедрівки, закликаючи птахів з Вирію:

Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка.

Божественний світ називався Правою, а потойбічний - Навою. В народному календарі завжди був Навський (або МРЕЦЬКИЙ) Великдень, який передував Великому дню – Великодню і відзначався, за різними джерелами, за три дні або за тиждень до нього. Крім того, у різних регіонах України Навський Великдень припадав на різні дні. На Лівобережжі, Київщині та Поділлі, наприклад, померлих вшановували у ЧЕТВЕР перед Великоднем Сонячним або ж після нього. Існує також версія, що Навський Великдень відзначали у перший вівторок або через тиждень після Великого дня.


На двадцять п’ятий день після Великодня святкується ще й Рахманський Великдень (нинішні "гробки", "поминки"- його залишки), коли шкаралупа від великодніх писанок пускалася на воду річок. Рахманський Великдень має в основі легенду про «переселення рахманів» (пращурів, кращих від людей) за Синє море, до яких шкаралупа з Великодніх крашанок має плисти за водою 25 діб. В багатьох областях України характерною ознакою ВЕЛИКОДНІВ є таріль з імітацією могили-кургана, яку обкладали червоними крашанками за кількістю померлих у родині. Ті крашанки свідчать про арійську давнину Великодня, бо тільки тоді, за Рігведою, існував образ яйцеподібного червоного Мартандри, «Мертвого яйця» - небіжчика, який після свого воскресіння ставав «Прозвісником життя» - Вівасватом і втілювався у весняно-денне «Сонце»-Сур'ю, добре знаного й Велесовою Книгою.

На думку Ю.Шилова, ці три Великодня зберігають традиції календарно-обрядових періодів, коли зодіак очолювався сузір’ями Близнюків (до 4400 рр. до н.е. - НАВСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ) і Тельця (4400-1700 рр. до н.е. - РАХМАНСЬКИЙ Великдень). Після 1700 р. до н.е., як нам видається, коли у зодіаку головував Овен, був вже Великдень Дажбожий або Дажбоже свято, Ярилин день, день весни, воскресіння – так він ще називався. Цей Великдень був замінений в нинішню епоху головування в зодіаку Риб Великоднем Христовим (святом Воскресіння Христа).

У первісній вірі наших далеких пращурів, в яких існував культ предків, було переконання, що перед Великим днем – чільним тоді святом весняного Сонця, коли оживає, воскресає природа після зимового сна, їхні померлі предки – їхні душі приходять чи то з землі, чи то з вирію по "небесному чарівному мосту” у свої "весі” (села). За Ю.Шиловим, "навами” арійці називали мерців, небіжчиків, а також ЧОВНИ та СУДНА, в яких пускали їх за водою або спалювали. Для Навського Великодня характерним є не тільки поминання небіжчиків, а й обливання водою і купання.

Навський Великдень ще називають Чистим четвергом (звичайно, в тих місцевостях, де він відзначається в четвер). Купається вся родина, після чого залишається купіль, рушники і страви для Пращурів на всю ніч. За іншими версіями, викупатися треба було до сходу Сонця. Корисним вважалося купання в холодній воді річки, навіть якщо ще є лід (занурювання в ополонку). Дівки чесали косу під яблунею, щоб гарно росла і умивалися зі срібного посуду для краси. В цей день готували "четвергову сіль", перепікаючи її в печі, яку використовували як оберіг.

Ще до XVI-XVII ст. н.е. молодь у ніч Чистого четверга розкладала величезні вогні, які були, як і вода, очисними – вогонь і вода з давніх давень були головними "чистителями і святителями”. При зустрічі Великого дня цими вогнями очищали "весі”, поля, ліси, води і луки – куди лише досягала заграва цих вогнів. А ще хотіли освітити покійникам дорогу додому та зігріти їх. Вогонь для таких вогнів здобувався "живий” – терли суху деревину об деревину. Вогонь вважався "небесним гостем”, персоніфікацією небесного бога – Сонця, тож шанування в цей день були присвячені і Сонцю, і духам-душам предків. А вони тоді вважалися опікунами роду, родини і могли посприяти доброму урожаю та приплоду худібки.

У Навський Великдень, як вважалося, душі померлих приходять вечеряти, тому, сідаючи цього дня вечеряти, треба було дмухнути на лаву, аби "не присісти якоїсь душечки”. Складними були давні уявлення про смерть та світ померлих – частково вони збереглися у давньому фольклорі українців: в голосіннях, замовляннях, легендах, казках, інших обрядових піснях, пов’язаних з пошануванням предків. В них смерть завжди порівнюється з далекою дорогою. Дорога та завжди спрямована в один бік. Для померлого вона безповоротна і зникає в непевності того світу. Дорога та розмежовує два світи. У поховальному обряді відіграють велику роль ворота. Їх у дворі померлого і досі обв’язують рушником. Те ж саме робили і на Навський Великдень, щоб душа, яка прийде, впізнала, куди їй йти.

В давній народній вірі найбільш урочистими родинними святами були: народження, весілля і похорон. Сучасникам важко зрозуміти, що похорон може бути урочистою подією, бо смерть тоді розуміли як перехід до світу Нави, як свято поєднання зі своїм Родом, але вже в новій якості — у гурті Предків.

Великоднівські народні звичаї

Невідомо, звідки прийшов до нас звичай фарбувати яйця і весь пов'язаний із цим мітологічно-обрядовий зміст. Про цей звичай згадують у своїх записах ще Ювеналій, Овідій та Пліній. Римляни використовували їх у своїх ритуальних іграх й обрядах, вважаючи атрибутом творця всієї природи. вседіющого і все у собі вміщающого. В Європу він потрапив, напевно, від азійських чи семітських народів, у яких ще до народження Христа існував звичай на новий рік класти на стіл варені фарбовані яйця і дарувати їх своїм благодійникам. Корнелій Брюн, який в 1704 р. був у Персії, згадує про те, що перси вітали одне одного з новим роком фарбованими яйцями. Особливо цікавим є перський космогонічний міг (вважають, що іранського походження), за яким спочатку, крім божества, не було нічого, нарешті народилося яйце, яке покрила своїми чорними крилами ніч, а заопікувався ним старший син Творця — любов. Коли яйце дозріло, то з нього виник всесвіт.

В Україні писанка й дотепер функціонує у християнськообрядовому дійстві. Красні яйця пишуть переважно під час Великого пост. Але в різних регіонах України це робилося по-різному, залежно від місцевих традицій. Їх могли писати протягом усього Великого посту або тільки в останній його тиждень, особливо в Чистий четвер. Як виняток, у деяких селах Західної України писанки починали писати на сам Великдень після обіду. Закінчували писати також по-різному. Переважно це було у Страсну суботу, але. наприклад, на Львівщині писали і після Великодня, аж до Провідної неділі, а в деяких селах — і до Зелених свят.

У давнину писанкам приписували магічну силу. Боячись злого ока, від якого вони могли б втратити цю силу, їх не писали гуртом. Тому кожна жінка писала писанки сама і, як правило, ввечері, щоб до хати не зайшов ніхто чужий і не наврочив.

У різних регіонах існували різні традиції: десь писанки писали лише дівчата, десь тільки матері, а діти й дівчата спостерігали та вчилися. Вже ближче до наших часів у деяких місцевостях з цією метою збиралися саме дівчата.



Оскільки у давнину в Україні писання писанок було огорнене особливою святістю, подібно до релігійного обряду, жінки та дівчата готувалися до цього наперед. Вони мали вгамувати свої думки, заспокоїтися, не тримати зла на когось, не гніватися тощо... Нечисті помисли, гнів, сварка — все це могло вплинути на писанку, і вона не вдавалася. І справді, для того, щоб писанка вдалася, потрібно бути дуже спокійним, урівноваженим, зосередженим, мати добрий настрій, бо інакше обов'язково щось забудеш замалювати і все зіпсуєш. Погані думки під час писання могли принести нещастя тій людині, якій вона була пізніше подаровна. При писанні обов'язково щось приговорювалося, і то до кожного взору писанки щось своє, або наспівувалися веснянки чи гаївки. Ці приговорювання не були зафіксовані етнографами, і в наш час цього ніхто не робить. Уже в кінці XIX століття перед початком роботи жінки говорили «Поможи Боже».

У XIX столітті дослідники зафіксували факти малювання писанок на замовлення. Жінок, які добре володіли цим ремеслом, називали писарками, писанкарками, писанкарками. Плату за свою роботу вони, як правило, брали яйцями, продуктами або грішми. Цікаво, що писанкарки з Гуцульщини перед Великодніми святами навіть носили продавати свої писанки на ярмарки в Угорщину.

Для писанок брали яйця курей, журавлів, гусей, качок, а також диких голубів. Пізніше почали брати тільки яйця курей, до того ж це мали бути яйця від курей первісток — тих, що несуться перший рік. У разі, коли в господарстві не було півня, яйця господині вимінювали — вони мали бути обов'язково запліднені. У наш час найчастіше використовують яйця курей, рідше гусей і качок. На свята в кожній родині виготовляли різну кількість писанок і крашанок. Це залежало від заможності родини, а також від того, чи були в родині дівчата — що більше було дівчат, то більше писалося писанок. Виготовляли від 12 до 60 писанок, а деколи й більше, і стільки ж крашанок. Крашанки в деяких місцевостях називалися ще «сливками» (і їх відповідно не малювали, а «сливили»), а в деяких регіонах — ще й «галунками», оскільки до природних барвників додавали галун (алюмокалієві квасці), для того, щоб фарби краще замальовували шкаралупку яйця. Крашанки найчастіше робили червоного кольору, але були й інших кольорів — жовті, зелені, вишневі.

Фарби для писанок отримували з природної сировини. Горщики, в яких готували фарби, повинні були бути новими або призначеними тільки для цього (використовували один раз на рік).

Воду для заварювання фарб старалися брати м'яку — дощову або, як на Гуцульщині, з потоку, тому що у звичайній колодязній воді був високий вміст заліза та інших солей і фарби гірше зафарбовували яйце. До звичайної води в деяких місцевостях додавали трохи свяченої йорданської, а до фарб іноді, для покращення фарбування, — сирий жовток, або покривали ним поверхню яйця.

Для писання брали тільки чистий бджолиний віск. Деколи до нього додавали трохи сажі, щоб краще було видно нанесений рисунок, оскільки розтоплений віск є прозорий і його не завжди добре видно па яйці. Віск розтоплювався в черепку, який ставили на вигорнуте з печі вугілля. Існувало також повір'я, що писанку треба писати за допомогою «живого вогню»: «У давнину для писання писанок треба було здобути живий вогонь, що вважалося найвищим чаром, «брався безпосередньо від життєдайного сонця», бо сонце свою велику силу передавало деревині, яка росла під сонцем же. Лише при цьому вогні, живому, можна було писати писанки». В розтоплений віск опускали писачки, які поступово заповнювалися ним, або клали дітьми. Таких дітей називали «христосувальниками» або — старіша назва — «волочебниками». Подарунок, що його волочебиики одержують, називається «волочільне» або «волочебне».

Однак у деяких регіонах Галичини — особливо на Яворівщині — зберігся первинний варіант цього звичаю, у якому були задіяні так звані парубоча та дівоча громади. Гурт парубків ходив до обійсть, де були дівчата і жінки, що недавно вийшли заміж, і під скрипку співав під їх вікнами волочебних пісень. Такі пісні називалися тут «риндзівками». Співати ходили лише вночі. Коли закінчували співати, дівчина чи жінка виносила їм кільканадцять писанок, декілька дрібних монет і почастунання. Ось одна риндзівка, яку записав на Яворівщині В. Гнатюк:

Ой рано, рано куройки піли,
Же Христос, же воскрес, же воистину, же воскрес!
Єще ми раньте Ганунейка встала.
Ранейко встала, сад замітала,
Сад замітала, грідки копала,
Грідки копала, вино садила,
Вино садила, стиха говорила:
«Рости ж ми вино, тонко, високо,
Тонко, високо, корінє глибоко,
Корінє глибоко, листе широко,
Листе широко, гилє високо».
Тоє ми вино сино заквило,
Сино заквило, мало зродило.
Не зродило ж ми, по три ягодойці:
Єдна ягодойка — єї батейко,
Друга ягодойка — єї матінойка,
Третя ягодойка — сама молодейка,
Сама молодейка зарученая,
Зарученая аж до Любима,
Аж до Любима, за попова сина.
За поповим сином легко робити,
Легко робити, мід-вино пити,
Мід-вино пити, ключі виносити.
Бувай здорова, гречная панна,
Гречная панна, красна Ганунейка,
Не сама з собою, з вітцем, з матінкою.
Тобі Ганунейко, виградзанє,
а нам писанок ціле дзбанє.
Тобі, Ганусейко, красная піснь,
а нам писанок сорок і шість.
Й а в коморі на кілочку
висять писанки на ріжочку:
Нема кому встати, писанок дати.

На Гуцульщині на другий день Великодніх свят господині, що мали дівчат на виданні, влаштовували вечорниці, на які сходилася молодь. Після танцю кожна дівчина повинна була подарувати хлопцеві писанку. За тими писанками парубки «ходили-волочилися» від хати до хати.



О. Кульчицька. Веснянки на Гуцульщині. 1930 р.

Хлопці обмінювалися ними, коли зустрічалися на дорозі, при цьому говорили один одному такі слова: «Поможи нам Господи, аби сі виділи на тім світі, як сі тут видимо». Волочівний понеділок був днем, коли хлопці мали нагоду придивитися до домашніх умов дівчат на виданні, аби вибрати собі пару.




Після освячення пасок господині обов'язково дарували священикові до церкви декілька писанок. Робилося це і коли йшли в гості один до одного. Але існував неписаний закон, кому яку писанку можна було дарувати. Наприклад, дітям давали писанки з певними символами, здебільшого з ясними фарбами, хлопцям — з червоним тлом та сонячними знаками, господарям— здебільшого сорок клинців, кривульку та з сонцями, старцям — з чорним тлом та поясами — «небесним мостом». Такі ж писанки носили і на могили родичів, за винятком дитячих: на них клали з білим тлом.

Писанками прикрашали й хату: їх вішали біля образів, де вони зберігалися до наступних свят. Із них видували їх вміст, і такі «видутки» нанизували на нитку та підвішували перед образами. Прикрашали хату також голубами, зробленими з видутих писанок. До яйця прикріплювали хвіст і крильця, зроблені з гофрованого кольорового паперу, а також голівка з воску або запеченого тіста. Такі голуби робили на Гуцульщині на згадку про те, «що як Ісус народився, то голуб прилетів і над ним леліяв».



Писанки за народними повір'ями були джерелом родючості землі, всіляких щедрот, багатства, запобігали різним напастям, захищали від стихійного лиха.


Коли сім'я приходила з церкви після Великоднього богослуження, то усі вмивалися перед святковим сніданком водою з миски, в яку було покладено три писанки з червоним тлом і коралі. Після кожного вмивання цю воду виливали, якщо ж в хаті була на виданні дівчина, то першою вмивалася вона, а вкінці вона ж і забирала писанки, щоб бути такою гарною і рум'яною, як красні яєчка. Після такого вмивання воду вважали теж свяченою і тому не виливали будь-де, а лише під квіти або фруктові дерева. Люди вірили, що така вода покращить ріст рослин.

У цей ж Великодній день хлопці, жонаті чоловіки та діти влаштовували забави з крашанками. Найчастіше грали в «набитки», «котка» та в «кидка». Ось як описує це Олекса Воропай:

«Гра в «набитки» полягає в тому, що один тримає в руках крашанку, носком догори, а другий б'є носком свого яйця. Потім б'є другий по кушці, тобто по протилежному кінці; чия крашанка розіб'ється з двох боків, той програв, він віддає своє яйце тому, хто виграв.

У «котка» грають так: з похилого місця, з перепоною внизу котять яйця, одне за одним, намагаючись котити так, щоб попасти своєю крашанкою в крашанку партнера. Правило, хто частіше попадає, той більше виграє.



Гра в «кидка». Один з партнерів кладе дві крашанки на такій відстані одна від одної, щоб поміж ними не могло прокотитися яйце; другий партнер стає на віддаллі одного сажня і кидає свою крашанку; якщо він попаде одночасно в обидві — виграв, а як попаде в одну або не попаде в жодну — програв.

Грають ще так: кладуть кілька шапок, під одну з них — крашанку; хто відгадає, під якою з шапок є крашанка, той виграв, а не відгадає — програв.

Усі сорок днів від Воскресіння до Вознесіння писанки обов'язково мали бути в хаті на столі або на покутті. Щоб худоба добре велася в господарстві, господарі, прийшовши з церкви, відкладали одне свячене яйце. Після того, як усі розговіються, господар бере це свячене яйце і йде з ним у стайню до тварин, та проводячи крашанкою по спині кожної тварини так, щоб був хрест, каже: «Христос воскрес». Потім очищають у хаті це яйце від шкаралупи, кришать на дрібні частинки, змішують з висівками і дають їсти худобі. Деколи просиляють через писанку нитку і вішають його в стайні.

На Гуцульщині господар, прийшовши зі свяченим з церкви, не заходив зразу до хати, а обійшовши все обійстя і посипавши навкруги свяченою сіллю, «щоб нечисту силу відігнати», йшов до стайні привітатися з «німиною». Там він запалював освячену свічечку і, підходячи до кожної тварини, клав «свячево» на хребет, промовляючи: «Який цей дар красний, щоб тобі Бог дав такі телята (лошата, ягнята) красні». Не промовляє він так тільки до свиней і пса. Поздоровивши так худобу, ґазда відрізував по шматочку свяченої паски, вмочав їх у сіль і давав по одному кожній тварині.

Шкаралупку від писанок або навіть самі писанки вносили також до стайні, щоб худоба добре велася в господарстві, та приносили на пасіку. Пасічники христосувалися з кожним вуликом окремо і залишали на 2-3 дні писанки з безконечником під головним вуликом. Писанки прикопували весною в першу ріллю, щоб був добрий врожай; шкаралупкою свяченої писанки обкурювали хворих. Їх також клали під стріху, щоб охоронити хату від блискавки і вогню. Весною, коли перший раз виганяли худобу на пасовища, пастухи брали з собою писанки. Коли починали будувати нову хату — якщо це було після Великодня, — в кути замуровували по писанці.

На Великдень після розговіння, старші люди йшли на могили і христосувалися з померлими рідними, розбиваючи писанку об хрест і промовляючи «Христос воскрес» або закопуючи писанку в могилу. Розбивши писанку, вони розкришували її на могилі з вірою, що родичі її споживуть — прилетять у вигляді птахів і подать покришені яйця.

У південних степах України, на Херсонщині, був також звичай ставити на святковому великодньому столі поруч з паскою тарілку, на якій могилкою була насипана земля з пророслою зеленою травою. Навколо цієї могилки кладуть стільки червоних крашанок, скількі в хаті померло рідні. Це свого роду маленька символічна могилка.

Коли в родині хтось був відсутній на свята або пропав без вісти, мати залишала для нього три писанки і шматок свяченої паски, загорнувши у рушник, клала у затишне місце, покриваючи сухою материнкою — символом вічної надії. Цей дарунок від матері зберігали аж до Вознесіння Господнього і в цей день віддавали бідним.

Якщо під час Великодніх свят помирала дівчина, то їй у труні викладали писанками навколо голови ніби шлюбний вінок, а дітям красні яєчка зав'язували в клуночок. Це робилося для того, щоб дитинка мала чим бавитися на тому світі. По одній писанці клали в труну й іншим померлим під час Великодня.

Українці також вірили, що шкаралупки зі свячених крашанок і писанок не можна викидати будь-де, а лише на проточну воду (можна ще спалювати у вогні або ж прикопувати у землю), бо кинута у річку шкаралупа повинна доплисти до мітичних рахманів. Хто такі рахмани достеменно ніхто тепер не знає. Коли кидали у воду шкаралупу, то мовчали, опустивши голову, або повільно промовляли: «Плиньте, плиньте у рахманські краї, про Великдень сповістіть».



Сказання про Рахманів та Рахманський Великдень існують по всій Україні. Ось його подільський варіант:
«Глибоко під землею, у підземному царстві, за річкою Стисом (грец. — Стікс) живуть блаженні люди Рахмани, які померли ще до Народження Христа. А живуть вони у раю, втішаються райським життям. Але в них нема літочислення (літоліку), хоч і знають, що Христос народився, прийняв хресні муки, похований і воскрес. Але коли? — Цього не знають. Тому вони Великдень святкують тоді, коли припливуть до них шкаралупи з яєць, вжитих на печення паски й кинутих на річку у велику суботу. А ці шкаралупи припливуть до Рахманів через три з половиною — чотири неділі (на Переполовеніє), і тоді Рахмани вже знають, що Христос Воскрес, і святкують свій Великдень. А покіль ті шкаралупи припливуть до Рахманів, то кожна стає цілим яйцем. Одне яйце припадає на кожних 12 Рахманів, а їдять вони це яйце цілий рік до другого Великодня» (За Чубинськіїм, та з розповідання старенької бабусі Лукії с.Лисогори на Вінниччині).

На Гуцульщині вважали, що «рахмани — це черці, справедливі Руснаки, вони такої віри, як і ми. Вони живуть далеко на Сході в монастири, де ведуть богомільне житє; «ми за них жиємо на світі, бо они відпокутовують наші гріхи, говіючи через цілий рік, скоромляться тільки тим, що діляться на 12 одним яйцем"».

Існували й такі перекази, в яких говорилося, що рахмани — це ті українці, які перебували у бусурманській неволі і не мали можливості дізнатися, коли має бути Великдень. У цьому зв'язку Шухевич наводить паралель з турецьким словом «рахмані» — милосердний, яке є у першому вірші Корану як означення Бога і цілком може пояснювати мовно-мітологічні уявлення українців.

У різних регіонах України по-різному уявляли собі, де саме перебувають Рахмани. У західних областях — у Білій Русі, у східних — в Причорномор'ї, залежно від того, куди несли води ріки. Хв. Вовк вважає, що «рахмани» суть індуські «брахмани».

У четверту середу по Великодніх святах справляли так званий «Рахманський великдень». Цей день вважався святом, хоча в церкві жодних богослужень не було. Ніхто нічого не робив, лише обходив худобу. Існувало таке повір'я, що коли хтось буде працювати в цей день, то з ним може трапитися якась біда.

Із книги Віри Манько «Українська народна писанка»
Львів
Монастир Монахів Студитського Уставу
Видавничий відділ «Свічадо», 2001