Щоби не інтригувати читачів, скажу одразу: мова піде про найпрадавніший наш звичай з тисячолітньою історією. Зберігся він в Україні лише в одному-однісінькому селі. Цінність цього феноменального явища і в тому, що до нашого часу дійшли первісні форми дайбозького дійства.
Природно, постає питання: як зумів вижити цей обряд протягом кількох століть християнізації, котра робила все, аби знівелювати давні пласти релігійних вірувань і духовних уявлень своїх попередників? І вже зовсім схоже на парадокс: безсилими виявилися навіть надмірно агресивні нашенські атеїсти, які в багатьох випадках перевершили своїх попередників стосовно шельмування культових реліктів...
Саме ця обставина, очевидно, і змусила тримати «в глибокій таємниці» давнє дійство. Ось чому «сварицевський феномен» не набув широкого розголосу. Лишень останнім часом, коли в нашому суспільстві намітилися «ідеологічні поступки», на прадавній обряд звернули увагу місцеві дослідники. Тому наукова доповідь, з якою на спеціальній конференції виступив перед фахівцями рівненський дослідник Степан Шевчук, була для багатьох цілковитою несподіванкою і навіть своєрідною сенсацією. Називалася вона «Водіння Куста на Поліссі».
Напередодні засідання в кулуарах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН України точилися суперечки: що таке власне Куст, звідки походить цей термін і яке його генеалогічне коріння? Для багатьох етнографів, не кажучи вже про широкий загал, він був майже незнаний.
Але як тільки доповідач увімкнув магнітофон і в залі пролунало кілька наспівів, науковці нараз притихли, дослуховуючись до кожного звуку дивовижної мелодії. Щоб пак, перед нами нараз ожив у всій повноті глибинний пласт прадавньої культури — слова й мелодика пісень, що їх виконували жителі села Сварицевичі Дубровицького району на Рівненщині, одгукнулися далекою добою. Отже, йшлося про винятково рідкісне явище — зберігся до наших днів унікальний обряд прадавніх слов'ян, може, єдиний в своїй основі!
То що ж, зрештою, являє собою термін «водіння Куста»? Так сталося, що саме цьому обрядові, на відміну од інших, вельми не пощастило. Навіть у минулому столітті, коли етнографічні дослідження досягли найвищого розвою, жоден з тодішніх вчених не подав більш-менш ґрунтовного опису, оскільки, як стверджується в літературі, обряд цей «уже не побутував». Дослідники лише обмежувалися невеликими добірками пісень та фрагментарними оповідками.
Уперше в повоєнний час описала кустову обрядовість ровенська фольклористка Світлана Кітова. В журналі «Народна творчість та етнографія» за 1972 рік вона сповістила читачів проте, що на Поліссі й досі зберігся давній дохристиянський обряд. До короткого опису додано цикл пісень. Але й після цього фольклористична розвідка з огляду на відомі нам обставини не набула широкого розголосу в українському народознавстві.
Щоправда, й до сьогодні термін «водіння Куста» не повністю з'ясований. Я довго вагався: чи, бува, не скалькований він, адже такого означення не подає жоден сучасний термінологічний чи тлумачний довідник? На всяк випадок заглянув у «Словник староукраїнської мови XIV — XV ст.» — і все стало на свої місця: давньоукраїнське «коусть» відповідає теперішньому «кущ». Отже, вживаний і до сьогодні сварицівцями термін є ще одним свідченням реліктності обряду.
Але сучасникові, не обізнаному з дайбозькими обрядами, важко зрозуміти таке словосполучення — «водіння Куста». Доконче потрібно зробити історичний екскурс.
Наші далекі пращури, котрих згодом християнство зневажливо називало «язичниками» чи «поганинами», були ревними прибічниками природи — озер, річок, окремих порід дерев тощо. На честь тих чи тих конкретних реалій створювали капища чи пантеони, біля яких власне й влаштовувалися обрядодійства. До нашого часу дійшли лише окремі елементи обрядовості — веснянки й гаївки, купальське дійство і частково колядки та щедрівки. Увесь цей різножанровий мелос об'єднується спільною ідеєю — високопоетичним вшанівком природи.
Найбільше свят та обрядів припадало на весну — пору активного пробудження природи. Наші пращури пов'язували з нею й прихід нового року, котрий припадав на березень, коли тужавіла земля, оживало зело, а відтак мало започатковуватися й новолітування.
Найбільш значущими були Зелені свята, котрі здебільшого збігалися з початком червня. В цей час пишно розквітала природа, і люди намагалися опоетизувати її різноманітними обрядодійствами. Це стосується і «водіння Куста» як невід'ємної частини трійчанських свят.
Обряд, в якому брали участь лише дівчата та жінки, тривав три дні. Започатковували його рано-вранці наймолодші дівчатка, потім «водили Куста» юнки, а після обіду ватагували літні жінки. Перед тим як починати дійство, гурт збиравсь у лісі й вибирав з-поміж себе найвродливішу дівчину або жінку, яку власне й називали «Кустом» чи «Кустянкою».
Її пишно заквітчували в зелене вбрання. Для дівчаток, скажімо, плели з лепехи спеціальну спідничку, котру підперізували кольоровою крайкою, й затикали всілякі квіти та галузки з листям. Голову прикрашали кількома, іноді й до десяти, віночками. Такий пишний одяг, що нагадував живий кущ, потрібен був для того, аби господар, до якого приходили віншувати, чи зустрічні люди не впізнали б односелицю. Решта учасниць зодягались у святковий одяг, але неодмінно з барвистими віночками на голові. В селі таких ватаг набиралося до десятка.
Після цього обрядовий гурт вирушав до села з піснями. Кожен куток, як правило, організовував свого «Куста». Підійшовши до оселі, кустяни заспівували:
Куст з Кустом,
А жито з ростом.
Щоб вам жито роділося,
У коморі плоділося!
Назустріч їм виходили з хати господарі, несучи на вишитому рушникові хліб і узвар. Діставши згоду, гурт заспівував одну з обрядових пісень:
Ми були у великому лісі,
Нарядили Куста із зеленого кльону. —
Вийди, господарю, з нового покою,
Винесь Кусту хоч по золотому.
А в нашого Куста та ноженьки невеличкі,
Треба Кусту панчішки да черевички,
Бо Куст поїде да до батенька в гості—
Треба Кусту черевички на помості.
Господарі віддаровували кустянок смачним домашнім печивом чи грішми. При цьому вважалося, що чим більше співачок одвідае ту чи іншу родину, тим щедрішими будуть статки в господарстві, а відтак їх завжди чекали з нетерпінням; кати ж з якихось причин одну з осель обминали, то це вважалося великою образою для її господарів, бо, як казали в таких випадках, «кого Куст минає, той щастя не має».
Залишаючи оселю, кустяни в поетичній формі бажали здоров'я і статків родині, зичили дощу на ниву, щедрого врожаю та багатого приплоду в господарстві. Серед них були й такі:
«Щоб вам коні водились і овечки плодились— будьте з Кустом здоровії!»
«Водимо Куста, щоб була сочевиченька (трава) густа!»
«Водимо Куста, щоб другого року діждати і поспівати»...
Обійшовши своїх покутян, віншувальники не оминали нагоди завітати і в сусідні присілки. Але часто-густо їх зустрічали місцеві кустяни з неприязню, яка закінчувалася сутичками: дівчата накидалися на «чужого» Куста, щоб роздягти його; якщо їм щастило зняти віночка з голови ведучої, то, за звичаєм, гурт змушений був припинити дійство, бо «Куста впізнали». Тому нерідко до дівочого гурту запрошували й хлопців. Щоправда, їхня участь обмежувалася лише охоронними функціями — вони ретельно стежили, аби на Кустянку не напала сусідська ватага.
Закінчивши «водити Куста», гурт йшов на леваду чи до річки, приспівуючи:
Ми водили Куста од хати до хати,
Щоб були всі люди щасливі й багаті!
Натомість кожна з учасниць знімала з ведучої гілочку чи квітку й кидала, приказуючи: «Це на врожай і статки!» Цим дійством, власне, й завершувався обряд.
Спостережливий читач, очевидно, помітив, що дайбозька обрядодія значною мірою нагадує новорічну Коляду з Козою. Як на мене, то така спорідненість є свідченням того, що з перенесенням весняного Нового року на січень перейшла й структура кустової обрядовості, наповнившись лише зимовою атрибутикою. Відтак на значному терені протягом сталіть Куст змушений був поступитися християнській напористості. Лише в глибинних поліських селах, усупереч всьому, жили дайбозькі обряди.
Нелегко було їм боротися з офіційним християнством. З історії ми знаємо, яких тортур зазнавали прибічники Дайбога — проти їхньої віри влаштовували «хрестові походи», привселюдно ганьбили й таврували «поганські» чи «бісівські» ігри, піддавали анафемі тих, хто дотримувався давніх поетичних звичаїв. Це насамперед стосувалося й Зелених свят (клечальних — од слова «клечання», тобто відрубані гілки з листям, якими прикрашали хату чи двір). Вже в «Софійському першому літописі» (1145 рік) суворо застерігалося: «Ни поклонися кусту ни идолаїм их». Через п'ять літ «Іпатіївський літопис» знову нагадує, що невірні «водяще около куста поклонятися им». Отже, мова йде, очевидно, про кустову обрядовість.
Що б там було, але «водили Куста» переважно мешканці лісової зони. В інших регіонах були свої різновиди. Скажімо, до недавнього часу на Закарпатті влаштовували весняні хороводи, які називалися «водити Качку»: дівчата, зодягнувшись у біле вбрання, виходили до ставка чи річки, співати пісень, переважно про воду, імітуючи танком рух свійської птиці. З етнографічної літератури відомі також дійства «водити Тополю», «водити Вербу» та «водити Коня». У хорватів досить популярним був обряд Зеленого Юрія — в цей день хлопці вбирали в зелені гілки одного з юнаків і ходили ватагою по селу, наспівуючи пісні про зозулю, котра символізувала весну. В цих давніх формах, як бачимо, чимало спільного.
З огляду на таке різноманіття весняних дійств варто навести кілька найцікавіших прадавніх сюжетів. Як відомо, обрядодії із зеленим клечанням на трійчанські свята— явище вельми поширене на Україні. Власне Трійця й уявлялася нашим пращурам як своєрідний гімн природі. Чи не тому на Зелені свята люди намагалися прибрати (заклечати) оселю, господарські будівлі, подвір'я й вулиці галузками берези, осики, клена, липи і запахущим зіллям.
Мені на все життя залишилися в пам'яті ті дитячі роки. Напередодні Трійці ми, сільські перевесники, гуртом йшли до лісу, щоб наламати галузок із клена (в нашому селі віддавали перевагу лише цьому дереву), і обтикали ними всі кутки в хаті, сінях та на подвір'ї. Долівку ж прикрашати татарським зіллям — аїром та рутою-м'ятою. Прибрана в такий спосіб оселя нараз робилася святковою, наповнювалася цілющим запахом.
З трійчанськими святами на Україні пов'язано і чимало обрядів. Про «Куст» уже йшла мова. Я ж зупинюся на інших і не менш цікавих дійствах. У незавершеній праці «Дні і місяці українського селянина» Михайло Максимович — цей блискучий дослідник, що поєднав дві царини наук — фольклористику та етнографію,— подає кілька давніх фрагментів. На особливу увагу заслуговує той факт, що наші пращури в побутовому жанрі широко користувалися символом берези як провісниці весни. Береза взагалі була основним атрибутом весняно-літніх обрядів на Україні — її гіллям прихорошувати дівчаток-веснянок, з галузок плели віночки, березовим гіллям на причілку символізували зведення нової оселі...
У першій половині минулого століття на Чернігівщині справляли так зване «кумування» або «водили Березу». Другого дня Зелених свят, себто в понеділок, на живорослих березах «завивали» вінки і прикрашали їх квітами. В інших місцевостях плели вінки лише з березових гілок, обрамлювали їх квітами і прихорошували найсимпатичніших дівчат. Цей обряд супроводжувався спеціальними піснями і частуванням, переважно виготовленням яєчні. Починаючи гру, дівчата, в яких на головах були віночки, заспівували:
Ой зав'ю вінки да на всі святки,
Ой на всі святки — на всі празнички,
Да рано, рано на всі празнички!
А в бору сосна колихалася,
Дочка батенька дожидалася.
— Ой мій батеньку, мій голубчику.
Ти прибудь до мене хоч на літечко!
У мене в тині перед воротями
Синєє море розливається;
Пани і гетьмани ізбігалися,
Всі сьому диву дивувалися.
Якщо дівчата «водили Березу» в клечальний понеділок, то жінки — у вівторок. Обходячи односельців, вони оповіщали:
Перед вашими воротами
Вились, завивались
Два голубки, два сизенькії,
А я в луг піду, я вінок зав'ю...
В інших селах замість вінків дівчата чи молодиці носили селом зрубану берізку. Обхід також супроводжувався піснями. Гурт дівчат вибирав з-поміж себе двох найудатливіших подруг; їх зодягали «в Берізку» і ватагою обходили односельців, а потім з піснями йшли на вигін, де продовжували дівочі забави.
У побуті українських селян був звичай «водити Тополю». М. Костомаров у науковій розвідці «Про історичне значення руської народної поезії» згадує про це. Дівчата на Зелені свята, вибравши з-поміж себе одну з подруг, підв'язували їй над головою руки до палиці, водили селом, а потім виходили в поле з піснею:
Стояла тополя край чистого поля.
— Стій, тополенько, не розвивайся,
Буйному вітроньку не піддавайся!..
Як ви вже переконалися, обрядодії, пов'язані з водінням Куста, Берези або Тополі характерні лише для дівочих та жіночих гуртів; хлопці, як правило, участі в них не брали. Тут, очевидно, маємо справу з чисто весняним циклом. Та це і природно, весна завжди асоціювалася з образом юнки. Згадаймо такий вагомий пласт духовної культури, як веснянки і гаївки, що виконувалися насамперед дівчатами.
Втім трійчанський цикл молодіжних розваг мав комбіновані варіанти на Лівобе¬режній Україні вже наприкінці минулого століття. Мова йде про парубоцькі ігри «В сухого дуба». М. Максимович робить припущення, що ця забава виникла внаслідок втрати давніх дівочих ігор.
Мені ж здається, що таке твердження не зовсім точне. Ймовірніше, поява парубоцьких ігор—логічне «долучення» до дівочих дійств; адже юнаки, природно, не могли бути лише пасивними спостерігачами; їм також хотілося активних розваг. Згадаймо купайлівський цикл, де брали участь як хлопці, так і дівчата. Крім того. Зелені свята вже завершували весняний цикл і закликали в гості красне літо.
Що б там було, але дійство «В сухого дуба» чи просто «Дуба» навдивовиж цікаве і варте того, щоб про нього розповісти сучасникам. На жаль, цей обряд уже став реліктом. Проте в своїй первісності він був вельми пошанівний серед молоді.
У клечальну суботу, тобто напередодні Трійці, юнаки ставили на вигоні або в центрі села високу тичку, поверх якої прилаштовували колесо. Цей символічний атрибут обряду оздоблювали травою, живими квітами і кольоровими стрічками. Квіти, як правило, хлопці мали нарвати в людських городах. І хоч як жінки не намагалися вберегти свої палісадники, сільська юнь все-таки знаходила нагоду запастися живими прикрасами. Нерідко цьому сприяли й самі дівчата.
Обрядове колесо дуба обкопували невеличким ровом і заклечували березовими гілками. Протягом майже усього тижня молодь щовечора збиралася на свої традиційні гулі. Перед тим як прибрати «Дуба» (на Київщині його іще називали «Явором», на Рівненщині — «Віхою»), дівчата заспівували:
— Розвивайся, сухий лубе,
Бо на тебе мороз буде!
— Я морозу не боюся,
Прийде весна — розів'юся!
Своєрідність цієї забавки в тому, що участь брали не тільки хлопці, але й дівчата. Колесо, на думку деяких вчених, символізувало початок літа, а сама назва — «Дуб» чи «Явір» — уособлювала мужність і міць, саме ті риси, які притаманні юному козакові; попередні ж обряди водіння Куста, Берези чи Тополі ідентифікувалися з дівчиною.
На четвертий вечір біля «Дуба» дівчата влаштовували цікаву гру, яка називалася «Горю-дубом» чи «Горю-пнем». Одна з юнок у ролі палаючого дуба чи пня ставала в колі, а навпроти неї—дві інших. Ведуча казала:
— Горю, горю-дуб! (чи) Горю, горю-пень!
Її запитували:
— Чого ж ти гориш?
— Красної панни хочу.
— Якої? — перепитувала інша.
— Тебе, молодої!
—
Тоді «красна панна» відповідала:
— Печу, печу ластівку!
— Чи спечеш? — перепитувала та, що «горить».
— Спечу! — відказувала.
— Втечеш?
— Втечу!
Дві дівчини, що стояли навпроти, кидались урозтіч, а ведуча намагалася спіймати котрусь із них. Впольована мусила виконувати роль «Горю-дуба»...
Звісна річ, символи дуба, вогню, ластівки в давнину мали свої конкретні реалії. Скажімо, ластівка уособлювала весну, а дуб, котрий горів,— літо. Відтак ігри мали ствердити остаточний прихід саме цієї пори року. Чітка структура забави — ластівка утікає, а вогненний дуб наздоганяє її — відтворювала природну дію.
Цікава з цього приводу й така деталь: чому власне дівоча гра припадає на четвер? Якщо ми уважно простежимо давню традицію, то дійдемо висновку — саме цей день напередодні Великодня називався «чистим четвергом», а на Нявському тижні це і Русалчин великдень; вважалося, що під цю пору русалки виходили на сушу, щоб просушитися. Люди намагалися в цей день не рубати дерева, не косити трави й не полоти грядки, навіть не рвати зілля, бо кожне зело, потривожене рукою людини, мало неодмінно засохнути. На Нявський великдень жінки викидали з комори та скрині полотно і білизну, щоб просушити їх на сонці. Як слушно відзначає М. Максимович, усі первісні обряди і звичаї, втративши свій початковий зміст, згодом перетворювалися в побутово-розважальні ігри, хоч у давнину за кожним ритуалом стояла глибока народна символіка.
На Покутті — етнографічному регіоні Івано-Франківської області — мені пощастило зафіксувати ще одну обрядодію, яка була в активному вжиткові кілька років тому. Називалася вона «Вільхою». Відзначали її, щоправда, на Петра (12.07). Хлопці на сільському вигоні вкопувати кущ вільхи, а дівчата прикрашали його квітами та стрічками. Від обіду й до вечора молодь співала спеціальних пісень, танцювала, влаштовувала різноманітні забави. В даному випадкові обряд стосувався пастушого циклу, оскільки Петро був покровителем свійських тварин.
На Поліссі ж у цей день молодь збиралася на гойдалки. В лісі юнаки робили орелі й запрошували на них дівчат. Це були чи не найцікавіші гулі. Власне ними і завершувалося молодіжне дозвілля. Адже наближалися жнива, а отже, для відпочинку вже бракувало вільного часу.
Наведені вище обрядодії так чи так пов'язані з давнім «водінням Куста». Близькість чи спільність цих обрядів не викликає сумніву — всі вони відносяться до перехідного між весною й літом сезону і пов'язані з «культом природи» — окремими породами дерев, що наочно підтверджує про їх давне походження. На жаль, до нашого часу жодне з названих дійств не дійшло в усій повноті. Винятком є водіння Куста».
Наша розповідь про унікальну, випадком збережену обрядову пам'ятку давньої культури була б неповною, якби ми оминули органічну її частину — вшанування предків. Дійство не відбувається напередодні «водіння Куста». В неділю вранці всі жителі села збираються на кладовищі.
Могилки й довколишні дерева прикрашають зеленню — лепехою, галузками та квітами. Старші жінки «викликають на розмову» своїх родичів — у формі речитативу вони «оповіщають» небіжчиків про найважливіші події, які сталися протягом року. Той, хто хоч раз побував на таких дійствах, на все життя запам'ятає цю хвилюючу й бентежну хвилину — все кладовище озвучується «розмовою з предками».
Цей обряд також реноме дайбожичів. З історичної літератури ми знаємо: наші пращури свято шанували своїх предків, що було невід'ємною формою їхнього світогляду. За кожної пори року — весною, влітку, восени та взимку — вони відзначали в такий спосіб пам'ять по померлих — так звану «вечерю дідам». Щоразу у визначені дні прибирали могилки, приносили їжу. Крім того, вечерю «для дідів» готували і вдома. Це дійство увійшло в науковий обіг як культ предків. Очевидно сварицевська «розмова з померлими» — один з варіантів давньої традиції.
Зайве переконувати про високогуманність і шляхетність таких обрядів. Віддати повагу, пом'янути, прибрати могилки своїх батьків-матерів — що може бути більш почесним і святим? Скажемо так: у наш час дехто зовсім призабув стежку до кладовища. Позаростали бур'янами, подичавіли поховання найдорожчих і найближчих людей, і німим докором печуть нашу совість занедбані могилки як ознака бездуховності поколінь...
Але то окрема розмова. У Сварицевичах, на щастя, з подібними явищами не зустрінешся. Більше того, на кладовищі є безіменна могилка партизана. Влаштовуючи поминальний обряд, мешканці почергово прибирають її і «викликають на розмову» як рідного сім'янина. Факт, вартий особливої уваги.
І ще одна цікава деталь. У цьому селі зберігся цілий комплекс давніх дайбозьких поховань «у заруби».
Замість хрестів' могилки позначали дерев'яними зарубами — з усіх боків надгробка клали по три деревини і ув'язували їх на кутах — «у замок». Ця давня зарубна форма кріплення плах збереглася на залишках Золотих воріт у Києві й досі. Крім зарубів, на багатьох похованнях замість хреста клали камінь, що свідчило про дайбозьке їх походження. Як стверджують літні люди, в давніші часи заруби могли робити лише заможні селяни, а горопашні клали камінь чи висаджували деревця— горобину, березу, рідше клен.
Наскільки мені відомо, таких форм поховань, прибережених до нашого часу, в Україні немає, і тому сварицевицьке кладовище також є унікальною обрядовою пам'яткою. На жаль, у 60-х роках за вказівкою вчителів місцевої школи учні вчинили свавілля — більшість зарубів було поруйновано.
Що б там як, але на сьогодні все-таки маємо повне право говорити про рідкісний осередок, де зберігаються дивовижні пласти побутових взаємин, що були в активному вжиткові понад тисячу років тому — первісні форми дайбозьких поховань із зарубами, котрі прийшли на зміну трупоспаленню, зниклий (принаймні в ареалі слов'янських народів) обряд «поклоніння предкам» і, нарешті, високопошанівне колективне дійство, наскрізь просякнуте поетичним ушануванням людини,— «водіння Куста».
Не буде, отже, перебільшенням, коли скажемо: дійшла до нас більш-менш цілісна форма прадавньої культури — явище не лише унікальне, але й певною мірою сенсаційне, оскільки на наших очах зникають не такі вже й віддалені в часі обряди; ми ж, випадком долі, маємо змогу ознайомлтися з живим феноменом тисячолітньої культури, якою міг би пишатися будь-який цивілізований народ.
Логічно випливає запитання: яким бавом пощастило вберегтися цьому рідкісному явищу? Щоб дати ствердну відповідь, варто бодай коротко згадати історію села. Перша писемна згадка про Сварицевичі датується 1450 роком. Небагато знайдеться таких сіл. Розташоване воно в найглухішому відрозі Дубровицького району, що неподалік од білоруської межі. Складний географічний рельєф — болотиста місцевість, ліси, бездоріжжя — убезпечив село від активних урбанізаційних процесів. Очевидно, саме ця обставина — певна законсервованість навколишнього середовища — і посприяла збереженню первісних зразків духовної культури наших пращурів.
Під час війни село було майже повністю спалене фашистами. Але, незважаючи на це, сварицевці повністю відтворили традиційну народну архітектуру — на багатьох оселях, зосібна фронтонах, є солярні знаки, тобто емблема сонця. У побуті селян і дотепер у пошані давні обрядові дійства — громадські толоки, пастуші, грибникарські та ягідницькі пісенні цикли, жниварський мелос тощо. Одне слово, реліктове село і його мешканці не тільки «тримають у пам'яті», але й користуються в повсякденні давньою обрядовістю.
Сварицевичі з його звичаєво-побутовим укладом — виняткове явище цілісною комплексу культурної спадщини, витоки якої сягають дохристиянської доби. Відтак поліський осередок обов'язково має набути статусу як фольклорно-етнографічного заповідника республіканського, а можливо, всесоюзного чи навіть міжнародного значення, адже йдеться про загальнослов'янську пам'ятку. Подібна форма заповідництва— окремі села з ландшафтною структурою — нині широко практикується в братніх прибалтійських республіках.
Отже, здоровий глузд, громадянська свідомість зобов'язують нас зробити все од нас залежне, аби зберегти для наступних поколінь випадком уцілілі релікти і взяти їх під всенародну охорону. Це потрібне насамперед не для екзотики. Діючий осередок — то частка нашої культури, нашої історії, яку ми маємо вивчати не тільки з давніх літописів, але й з живих свідчень, котрі дають відповідь на сакраментальне— звідки ти, «Кусте»? Громадська атестація «сварицевицького феномена» наочно підтверджує це явище.
Автор Василь Скуратівський «Місяцелік», 1993 р