Степ пахне чебрецем і рутою, гірким полином, хилить під гарячим сухим вітром на пагорбах і в долинах хвилі білого ковилю, стелиться під колеса возів і гарб, які котяться вибитою дорогою за далекий обрій. Вночі накидається на степ зоряний намет з Чумацьким Шляхом, а далі ... Чи то по степовій дорозі, чи то небом тягнуться чумацькі валки, хто знає, хто знає!
Повільно їдуть запряжені волами вози (мажі), не спішно ведуть розмову чумаки – день за днем, ніч за ніччю... Поки до того Криму дійдеш, поки додому повернешся, стільки жахів в дорозі трапиться, стільки дрібних несподіванок чекає: то яри-балки, дощами вириті, то дрібні річечки з підступними замуленими бродами, то вітер-суховій налетить із вихром піщаним, а то зустрінеться раптом людина з шаблею або пістолем і з оком не чистим. Під вечір, сівши біля багаття, розповідають чумаки історії про відьом і вовкулак, про добрих і злих чаклунів, про козаків-характерників, які вміють і себе, і товариша захистити від біди. Куля не бере козака-характерника і шабля не рубає, бо знає він таємну науку, але не відкриває її нікому, лише синові довірить – на смертному ложі або в годину лиха, перед січею смертельною. І називається ця козацька бойова наука – СПАС Великий. Простій людині знати її не дано, та й не під силу їй це...
Так приблизно розповідали нам, хлопчакам, про прадіда Левка та чумацькі пригоди мої дід і батько.
Пам'ятаю себе в трьох-чотирьох літньому віці. У нас вдома, у свята і вихідні дні збиралися друзі нашої сім'ї, і батько ставив мені запитання (ймовірно його друзі мали поняття, про що він питав). "Якого кольору мама?". "Голюба" – відповідав я. "А дядько Сеня?". "Зелений" – лунала моя дитяча відповідь.
У пам'яті зберігаються яскраві спогади про розмови з дідусем і бабусею. Дід, посадивши мене на коліна, питав: "Бачиш бджілка летить? Якого вона кольору?". "Жовтого" - відповідав я. "Це вона хоче знайти квітку з медом". "А інша якого кольору?". "Блакитна". "Так, це вона знайшла мед і всім співає. Несу! Несу! Несу!".
Так вчили мене в різний час доби, при різному освітленні бачити енергетику дерев, кущів, квітів, трав. Розглядати енергетику тварин мені не радили. "Надивишся, не зможеш їсти м'ясо! А жити треба!".
Років у вісім я не зміг відповісти на чергове запитання, захвилювався, але дід мене заспокоїв, сказавши: "Не треба хвилюватися! Твоя душа полетіла питати, як їй жити далі! Далеко їй летіти! Повернеться через два – три роки, і ти знову будеш бачити. Може бути більше побачиш, а може менше, як буде вирішено". "Ким?" – Запитав я у діда. "Та хто його знає: Не забивай собі голову! Як буде, так і буде! Все одно, ти нічого змінити не зможеш".
У тринадцять років дід і батько вивели мене на курган. Було дуже урочисто: за день перед цим мене постригли. На ранок підняли десь о третій годині, перед сходом сонця. Бабуся налила парного молока, дала випити сире яйце. Одягнули на мою голову спеціально сплетений з соломи бриль, і ми всією дідовою сім'єю (десь душ 25) пішли до кургану, який знаходився на відстані одного кілометра від хутора. Таємниці з усього цього не робили. Взяли з собою домашнього вина та закуски. На могилу піднялися тільки дід, батько і я. Сиділи на сухій траві, роси не було. Дивились на схід. Чекали сонця...
"Ти з дитинства знаєш, сину, що дід мій, а твій прадід, Левко чумакував. В роду нашому, що йде корінням в глибину століть, зберігаються таємні знання Спаса. Це бойова наука українських козаків, яку після розгрому Запорізької Січі зберегли чумаки. Ця наука полягає в тому, що людині, яка володіє Спасом, ніхто не може заподіяти великого зла.
Ось, для прикладу, ведуть десять чумаків обоз у сто возів, і їх ніхто не чіпатиме, хоч і чисте золото будуть везти через всю країну. І справа не в тому, що вміють вони битися як кулаком, так і ножем, шаблею або сокирою, влучно стріляти з пістолів і рушниць. Головне, щоб був серед них один з тих, хто вміє, як фокусник-гіпнотизер, відводити злих людей від себе і від валки.
Наука Спаса дуже складна. Брали в науку (і то за великі гроші) хлопчиків дев'яти дванадцяти років, і вже до тридцяти років ставали вони справжніми xарактернікамі. Вони і в темряві бачили, і болячки зашептували і заговорювали, і пристріт і порчу знімати вміли, і ще багато такого, чого ми й не знаємо вже, секрети ті втрачені, забуті.
Знаю тільки, що живуть на людині дев'ять божих невидимих істот. Людина в цій компанії – десятий.
Всі разом живуть здебільшого дружно, але іноді і сваряться. Коли між ними згода, з'являється над головою цієї людини блакитний бриль із жовтим донцем або, як малюють богомази на іконах, два жовтих кільця.
Наука Спаса Великого загублена, залишились лише малі Спаси: знахарство, різне чаклунство, замовляння, дрібні "чудеса". У нашому роду з діда до батька, від батька до сина або дочки передається бойовий козацький Спас. Кожен день ним користуватися не можна: організм не витримає величезних психічних навантажень. Цей Спас проявляється часом сам по собі, коли людина потрапляє у біду. Діди наші недарма казали: "Буде ворог – буде і сила". Перед битвою, коли козачі полки мали йти на приступ, старий козак-характерник брав молодого козака за потилицю і робив ось так... "
Батько взяв мене за потилицю, притулився лобом до мого лоба і різко пригнув мою голову донизу. Після цього відступив крок назад і сказав: "Дивись мені на плече! На два пальці!:" Я почав дивитися і побачив незвичайне явище – тонке срібне сяйво товщиною у два пальці облягало усе тіло батька. Людина – це Боже стебло, на якому ростуть дев'ять божих зерен: – почав батько.
Він ще багато показував і розповідав мені...."
Анатолій Скульський
Повільно їдуть запряжені волами вози (мажі), не спішно ведуть розмову чумаки – день за днем, ніч за ніччю... Поки до того Криму дійдеш, поки додому повернешся, стільки жахів в дорозі трапиться, стільки дрібних несподіванок чекає: то яри-балки, дощами вириті, то дрібні річечки з підступними замуленими бродами, то вітер-суховій налетить із вихром піщаним, а то зустрінеться раптом людина з шаблею або пістолем і з оком не чистим. Під вечір, сівши біля багаття, розповідають чумаки історії про відьом і вовкулак, про добрих і злих чаклунів, про козаків-характерників, які вміють і себе, і товариша захистити від біди. Куля не бере козака-характерника і шабля не рубає, бо знає він таємну науку, але не відкриває її нікому, лише синові довірить – на смертному ложі або в годину лиха, перед січею смертельною. І називається ця козацька бойова наука – СПАС Великий. Простій людині знати її не дано, та й не під силу їй це...
Так приблизно розповідали нам, хлопчакам, про прадіда Левка та чумацькі пригоди мої дід і батько.
Пам'ятаю себе в трьох-чотирьох літньому віці. У нас вдома, у свята і вихідні дні збиралися друзі нашої сім'ї, і батько ставив мені запитання (ймовірно його друзі мали поняття, про що він питав). "Якого кольору мама?". "Голюба" – відповідав я. "А дядько Сеня?". "Зелений" – лунала моя дитяча відповідь.
У пам'яті зберігаються яскраві спогади про розмови з дідусем і бабусею. Дід, посадивши мене на коліна, питав: "Бачиш бджілка летить? Якого вона кольору?". "Жовтого" - відповідав я. "Це вона хоче знайти квітку з медом". "А інша якого кольору?". "Блакитна". "Так, це вона знайшла мед і всім співає. Несу! Несу! Несу!".
Так вчили мене в різний час доби, при різному освітленні бачити енергетику дерев, кущів, квітів, трав. Розглядати енергетику тварин мені не радили. "Надивишся, не зможеш їсти м'ясо! А жити треба!".
Років у вісім я не зміг відповісти на чергове запитання, захвилювався, але дід мене заспокоїв, сказавши: "Не треба хвилюватися! Твоя душа полетіла питати, як їй жити далі! Далеко їй летіти! Повернеться через два – три роки, і ти знову будеш бачити. Може бути більше побачиш, а може менше, як буде вирішено". "Ким?" – Запитав я у діда. "Та хто його знає: Не забивай собі голову! Як буде, так і буде! Все одно, ти нічого змінити не зможеш".
У тринадцять років дід і батько вивели мене на курган. Було дуже урочисто: за день перед цим мене постригли. На ранок підняли десь о третій годині, перед сходом сонця. Бабуся налила парного молока, дала випити сире яйце. Одягнули на мою голову спеціально сплетений з соломи бриль, і ми всією дідовою сім'єю (десь душ 25) пішли до кургану, який знаходився на відстані одного кілометра від хутора. Таємниці з усього цього не робили. Взяли з собою домашнього вина та закуски. На могилу піднялися тільки дід, батько і я. Сиділи на сухій траві, роси не було. Дивились на схід. Чекали сонця...
"Ти з дитинства знаєш, сину, що дід мій, а твій прадід, Левко чумакував. В роду нашому, що йде корінням в глибину століть, зберігаються таємні знання Спаса. Це бойова наука українських козаків, яку після розгрому Запорізької Січі зберегли чумаки. Ця наука полягає в тому, що людині, яка володіє Спасом, ніхто не може заподіяти великого зла.
Ось, для прикладу, ведуть десять чумаків обоз у сто возів, і їх ніхто не чіпатиме, хоч і чисте золото будуть везти через всю країну. І справа не в тому, що вміють вони битися як кулаком, так і ножем, шаблею або сокирою, влучно стріляти з пістолів і рушниць. Головне, щоб був серед них один з тих, хто вміє, як фокусник-гіпнотизер, відводити злих людей від себе і від валки.
Наука Спаса дуже складна. Брали в науку (і то за великі гроші) хлопчиків дев'яти дванадцяти років, і вже до тридцяти років ставали вони справжніми xарактернікамі. Вони і в темряві бачили, і болячки зашептували і заговорювали, і пристріт і порчу знімати вміли, і ще багато такого, чого ми й не знаємо вже, секрети ті втрачені, забуті.
Знаю тільки, що живуть на людині дев'ять божих невидимих істот. Людина в цій компанії – десятий.
Всі разом живуть здебільшого дружно, але іноді і сваряться. Коли між ними згода, з'являється над головою цієї людини блакитний бриль із жовтим донцем або, як малюють богомази на іконах, два жовтих кільця.
Наука Спаса Великого загублена, залишились лише малі Спаси: знахарство, різне чаклунство, замовляння, дрібні "чудеса". У нашому роду з діда до батька, від батька до сина або дочки передається бойовий козацький Спас. Кожен день ним користуватися не можна: організм не витримає величезних психічних навантажень. Цей Спас проявляється часом сам по собі, коли людина потрапляє у біду. Діди наші недарма казали: "Буде ворог – буде і сила". Перед битвою, коли козачі полки мали йти на приступ, старий козак-характерник брав молодого козака за потилицю і робив ось так... "
Батько взяв мене за потилицю, притулився лобом до мого лоба і різко пригнув мою голову донизу. Після цього відступив крок назад і сказав: "Дивись мені на плече! На два пальці!:" Я почав дивитися і побачив незвичайне явище – тонке срібне сяйво товщиною у два пальці облягало усе тіло батька. Людина – це Боже стебло, на якому ростуть дев'ять божих зерен: – почав батько.
Він ще багато показував і розповідав мені...."
Анатолій Скульський