Пт Июн 07, 2024 12:12 am автор мерзавка
Світовид — Бог Осіннього Сонця – є “Богом Правія і Навія”, який Землю, Сонце наше і Звізди держить і Світ міцнішим творить”. Світовид часто називався Святовитом – це його давніша назва, а також таке його ім’я переважало у західних слов’ян.
Сонце-Дажбог протягом річного циклу – кола Сварожого – має декілька іпостасей, які переважають в ту чи іншу пору року: спочатку народжене в дні зимового сонцестояння молоде Сонце – Божич-Коляда, після Великодня Дажбожого, що символізує воскресіння природи і всього живого, Сонце-Дажбог перевтілюється у Ярила – Сонця зрілого, ярого, родючого. З настанням осені приходить Світовид – осінній мудрець-старець, після смерті якого настає Корочун – найкоротший світовий день і найдовша ніч. І знову народження Сонця, яке виростає і старіє – так крутится Коло Свароже.
М. Костомаров називає Святовита Богом хліборобства. Очевидно, це невипадково – адже селяни зібрали врожай і закінчили всі сільськогосподарські роботи. В них починається етап своєрідного підбиття підсумків року і пора весіль.
Відомий російський історик – дослідник давньоруського періоду Борис Рибаков вважає, що у слов’ян творцем світу і всієї живої природи був Род – Святовит.
Василь Скуратівський вважає Світовида (Святовита) верховним богом наших пращурів, а сучасні українські дослідники рідної віри – богом світла і святості – у храмі Світовида (переважно, у балтійських слов’ян) аж до ХІІІ століття н.е. відбувалася урочиста всенічна Богослужба, рівнозначна Великодній.
«Творіть Світовиду славу всяку! Бо цей Бог очищує серце наше, і ми відрікаємося від злого, а спрямовуємо себе до доброго» – говорить Велесова Книга. Світовид, або давніша форма Його імені Святовит, це Святий Дух українського народу.
Богові Світовидові
Ми СЛАВУ прорекли,
Бо цей Бог став
Богом Правія і Навія.
І йому співаємо пісні,
Яко єсть Він Святий.
І через нього ми
Побачили Світ Видимий
І буття Яви.
І він буде
Нас у Навії берегти.
А тому ХВАЛУ співаємо
І, співаючи,
Маємо танцювати,
І викликуємо Бога нашого:
Бо це Він Землю,
Сонце наше
І Звізди держить
І Світ міцнішим творить.
(Велес Книга)
Володимир Шаян писав про Світовида як про Творчого Духа Всесвіту, який є “Сином Найвищого Світла, у своїй природній Істоті із ним Єдиний і Тожсамий. Він був і є по всі часи Сварожичем – сином Сварога”.
Поблизу Гусятина, що на Тернопільщині, в серпні 1848 року в обмілілій річці Збруч знайшли скульптуру – на чотиригранному триметровому стовпі з крем’янистого вапняку висічені символічні зображення. Це – ідол Світовида, який зберігається зараз в Краківському археологічному музеї і чиї гіпсові копії є, зокрема, в Кам’янецькому музеї археології, у Львівському музеї історії релігії, біля Олеського замку. Певний час статуя перебувала в маєтку власника села Личківці пана Костянтина Заборовського, який подарував її Мечиславу Потоцькому, а той в 1951 році віддав його в Краківський Археологічний музей, що тоді тільки створювався.
Відома дослідниця рідної віри Галина Лозко пише: “В 1998 р. в Польщі 8 жовтня відбулося велике святкування з нагоди унікальної української знахідки. Щоправда, ніхто не називав її українською, бо ніхто й не збирається робити славу Україні, якщо Україна сама відмовляється від цієї слави. Навіть реклама Археологічного музею в Кракові свідчить, що Світовид знайдений на «сході Польщі». Отже, полякам є чим пишатися: з усього світу сюди їдуть туристи, щоб побачити... ні, не мумії з Єгипту, яких повно по різних музеях світу, а — саме нашого Збруцького Світовида, який є один на цілий світ! Організована на державному рівні наукова конференція у Варшаві засвідчила, що поляки не тільки не збираються повертати пам’ятку, як про це мріють деякі шанувальники української старовини, але й загалом роблять вигляд, що ініціатива святкування належить саме їм”.
Збруцький ідол, як часто називають статую Світовида, відтворює бога, який одягнутий, як стверджують енциклопедичні українські видання, “в давньоруську князівську шапку, і з чотирьох боків прикрашений трьома ярусами малюнків, які відповідають тогочасним релігійним уявленням про три світи. Верхній ярус зображує небо і слов’янських богів, середній – землю, а нижній – пекло”. Мається на увазі світ Прави, Яви і Нави.
Отже, у верхньому ярусі стутуї Світовида зображені озброєний Перун-громовержець, сонячний Дажбог, богиня злагоди, краси й любові Лада з перснем і богиня землі Макош із рогом достатку. Це – світ Прави. П’ятий бог – Велес – зображений внизу як основа, на якій тримається вся світобудова. У середньому ярусі – світі Яви – зображені земні люди.
Збруцький Світовид, що обіймає поглядом чотири сторони світу, виявився унікальним. Всі інші кам’яні кумири, знайдені в результаті археологічних розкопок у межиріччі Збруча і Дністра, у Побужжі, — були одно-, дво- або триликими і виражали тільки уривки дохристиянських вірувань. Вони фіксували здебільшого зображення коня і ріг достатку.
Ріг для пиття (кубок) став майже візитною карткою типових язичницьких ідолів, які знайдені на всій території Центрально-Східної Європи — від Дніпра до Рейну. І це свідчить про спільність давньої історії багатьох європейських народів.
За свідченням мистецтвознавця М. Голубця, майже одночасно зі Збруцьким ідолом було знайдено кілька скульптур, які так чи інакше були тотожні Світовидові – неподалік Рогатина в селі Липківці в 1850 р., в тому ж 1850 р. – в Тіснівцях Київської губернії, а через п’ять років – біля Гусятина.
Борис Рибаков вважає, що Збруцький ідол був частиною східнослов’янського релігійного комплексу, де відбувалися жертвоприношення та інші ритуали.
У 1984 році в Медоборах було відкрито три язичницьких культових центри — Звенигород, Говду та Богіт (за назвами гір). На верхівці гори Богіт помічено рештки язичницького капища – це квадратна яма 50 на 50 см, так само зорієнтована на чотири сторони світу.
В 1908 році відомим київським краєзнавцем і археологом Вікентієм Хвойкою в історичній частині Старокиївської гори був виявлений жертовник, що датується V-VIII сторіччями – тоді деякі дослідники пов’язали його з культом Світовида.
Біля Києва до прийняття християнства знаходилося капище Святовита – це сучасна територія Святошина. Уперше ця назва згадується в грамоті короля Сігізмунда III (1619) як “Святошинський борок” – святий бір або місце святошного бога. На цьому місці споконвічно росли густі ліси, які вважалися святими.
Двадцять років тому будівельники, зводячи на місці сучасної річки Нивки громадську споруду, розкопали перепалені кістки тварин, кераміку, що датується X сторіччям, залишки вугілля й попелу. Тоді археолог Я. Боровський висловив думку, що в тому Святошинському лісі “вклонялися Святовиду, або Світовиду, який і дав назву навколишній місцевості”.
Можна припустити, що й славетне волинське озеро Світязь також пов’язане з Світовидом. Адже окрім лісів, священними вважалися й озера. Тим більше, що у західно-слов’янських літописців друга частина імені – вит – часто передається латинським vitus, що дає право припускати тут слов’янське витязь: Світовид(т) – Світовитязь – Світязь.
Нові дослідження тернопільських археологів довели, що статуя Світовида не була скинута в Збруч войовничими християнами, як це вважалося досі. Добра збереженість пам’ятки свідчить про те, що її сховали у водах ріки самі віруючі, адже на статуї нема ніяких слідів пошкодження чи наруги, як це було з багатьма іншими язичницькими зображеннями Богів. Галина Лозко пише, що ряд фактів, встановлених при розкопках, дають змогу датувати останні язичницькі Богослужіння на Богиті ХVII ст., що цілком імовірно, враховуючи віддаленість Храму Світовида та цілого комплексу інших подільських капищ від Київського центру християнізації Руси-України.
Як пише у своїй книзі “Русалії” Василь Скуратіський, символіка верховного бога удосконалювалася протягом сторіч разом зі світоглядом людей. Збруцька скульптура увібрала найосновніші параматри давніх вірувань. Скажімо, чотирикутник, що вивершував ідола, символізував не тільки чотири сторони світу, але, очевидно, й пори року давнього хліборобського календаря, що залежали від фаз Сонця.
Нижня частина скульптури має форму трикутника, який міг означати єдність минулого, сучасного і майбутнього, або небесний, земний і потойбічний світи, або триєдину основу життя – сонце, землю і воду. Саме ці символи присутні в мистецькому зображенні Дерева життя, що ми знаходимо у ткацтві, вишивці, писанкарстві. З прийняттям християнства ту ж триєдність маємо в Богоотці, Богосині і в Богодухові святому.
Сонце-Дажбог протягом річного циклу – кола Сварожого – має декілька іпостасей, які переважають в ту чи іншу пору року: спочатку народжене в дні зимового сонцестояння молоде Сонце – Божич-Коляда, після Великодня Дажбожого, що символізує воскресіння природи і всього живого, Сонце-Дажбог перевтілюється у Ярила – Сонця зрілого, ярого, родючого. З настанням осені приходить Світовид – осінній мудрець-старець, після смерті якого настає Корочун – найкоротший світовий день і найдовша ніч. І знову народження Сонця, яке виростає і старіє – так крутится Коло Свароже.
М. Костомаров називає Святовита Богом хліборобства. Очевидно, це невипадково – адже селяни зібрали врожай і закінчили всі сільськогосподарські роботи. В них починається етап своєрідного підбиття підсумків року і пора весіль.
Відомий російський історик – дослідник давньоруського періоду Борис Рибаков вважає, що у слов’ян творцем світу і всієї живої природи був Род – Святовит.
Василь Скуратівський вважає Світовида (Святовита) верховним богом наших пращурів, а сучасні українські дослідники рідної віри – богом світла і святості – у храмі Світовида (переважно, у балтійських слов’ян) аж до ХІІІ століття н.е. відбувалася урочиста всенічна Богослужба, рівнозначна Великодній.
«Творіть Світовиду славу всяку! Бо цей Бог очищує серце наше, і ми відрікаємося від злого, а спрямовуємо себе до доброго» – говорить Велесова Книга. Світовид, або давніша форма Його імені Святовит, це Святий Дух українського народу.
Богові Світовидові
Ми СЛАВУ прорекли,
Бо цей Бог став
Богом Правія і Навія.
І йому співаємо пісні,
Яко єсть Він Святий.
І через нього ми
Побачили Світ Видимий
І буття Яви.
І він буде
Нас у Навії берегти.
А тому ХВАЛУ співаємо
І, співаючи,
Маємо танцювати,
І викликуємо Бога нашого:
Бо це Він Землю,
Сонце наше
І Звізди держить
І Світ міцнішим творить.
(Велес Книга)
Володимир Шаян писав про Світовида як про Творчого Духа Всесвіту, який є “Сином Найвищого Світла, у своїй природній Істоті із ним Єдиний і Тожсамий. Він був і є по всі часи Сварожичем – сином Сварога”.
Поблизу Гусятина, що на Тернопільщині, в серпні 1848 року в обмілілій річці Збруч знайшли скульптуру – на чотиригранному триметровому стовпі з крем’янистого вапняку висічені символічні зображення. Це – ідол Світовида, який зберігається зараз в Краківському археологічному музеї і чиї гіпсові копії є, зокрема, в Кам’янецькому музеї археології, у Львівському музеї історії релігії, біля Олеського замку. Певний час статуя перебувала в маєтку власника села Личківці пана Костянтина Заборовського, який подарував її Мечиславу Потоцькому, а той в 1951 році віддав його в Краківський Археологічний музей, що тоді тільки створювався.
Відома дослідниця рідної віри Галина Лозко пише: “В 1998 р. в Польщі 8 жовтня відбулося велике святкування з нагоди унікальної української знахідки. Щоправда, ніхто не називав її українською, бо ніхто й не збирається робити славу Україні, якщо Україна сама відмовляється від цієї слави. Навіть реклама Археологічного музею в Кракові свідчить, що Світовид знайдений на «сході Польщі». Отже, полякам є чим пишатися: з усього світу сюди їдуть туристи, щоб побачити... ні, не мумії з Єгипту, яких повно по різних музеях світу, а — саме нашого Збруцького Світовида, який є один на цілий світ! Організована на державному рівні наукова конференція у Варшаві засвідчила, що поляки не тільки не збираються повертати пам’ятку, як про це мріють деякі шанувальники української старовини, але й загалом роблять вигляд, що ініціатива святкування належить саме їм”.
Збруцький ідол, як часто називають статую Світовида, відтворює бога, який одягнутий, як стверджують енциклопедичні українські видання, “в давньоруську князівську шапку, і з чотирьох боків прикрашений трьома ярусами малюнків, які відповідають тогочасним релігійним уявленням про три світи. Верхній ярус зображує небо і слов’янських богів, середній – землю, а нижній – пекло”. Мається на увазі світ Прави, Яви і Нави.
Отже, у верхньому ярусі стутуї Світовида зображені озброєний Перун-громовержець, сонячний Дажбог, богиня злагоди, краси й любові Лада з перснем і богиня землі Макош із рогом достатку. Це – світ Прави. П’ятий бог – Велес – зображений внизу як основа, на якій тримається вся світобудова. У середньому ярусі – світі Яви – зображені земні люди.
Збруцький Світовид, що обіймає поглядом чотири сторони світу, виявився унікальним. Всі інші кам’яні кумири, знайдені в результаті археологічних розкопок у межиріччі Збруча і Дністра, у Побужжі, — були одно-, дво- або триликими і виражали тільки уривки дохристиянських вірувань. Вони фіксували здебільшого зображення коня і ріг достатку.
Ріг для пиття (кубок) став майже візитною карткою типових язичницьких ідолів, які знайдені на всій території Центрально-Східної Європи — від Дніпра до Рейну. І це свідчить про спільність давньої історії багатьох європейських народів.
За свідченням мистецтвознавця М. Голубця, майже одночасно зі Збруцьким ідолом було знайдено кілька скульптур, які так чи інакше були тотожні Світовидові – неподалік Рогатина в селі Липківці в 1850 р., в тому ж 1850 р. – в Тіснівцях Київської губернії, а через п’ять років – біля Гусятина.
Борис Рибаков вважає, що Збруцький ідол був частиною східнослов’янського релігійного комплексу, де відбувалися жертвоприношення та інші ритуали.
У 1984 році в Медоборах було відкрито три язичницьких культових центри — Звенигород, Говду та Богіт (за назвами гір). На верхівці гори Богіт помічено рештки язичницького капища – це квадратна яма 50 на 50 см, так само зорієнтована на чотири сторони світу.
В 1908 році відомим київським краєзнавцем і археологом Вікентієм Хвойкою в історичній частині Старокиївської гори був виявлений жертовник, що датується V-VIII сторіччями – тоді деякі дослідники пов’язали його з культом Світовида.
Біля Києва до прийняття християнства знаходилося капище Святовита – це сучасна територія Святошина. Уперше ця назва згадується в грамоті короля Сігізмунда III (1619) як “Святошинський борок” – святий бір або місце святошного бога. На цьому місці споконвічно росли густі ліси, які вважалися святими.
Двадцять років тому будівельники, зводячи на місці сучасної річки Нивки громадську споруду, розкопали перепалені кістки тварин, кераміку, що датується X сторіччям, залишки вугілля й попелу. Тоді археолог Я. Боровський висловив думку, що в тому Святошинському лісі “вклонялися Святовиду, або Світовиду, який і дав назву навколишній місцевості”.
Можна припустити, що й славетне волинське озеро Світязь також пов’язане з Світовидом. Адже окрім лісів, священними вважалися й озера. Тим більше, що у західно-слов’янських літописців друга частина імені – вит – часто передається латинським vitus, що дає право припускати тут слов’янське витязь: Світовид(т) – Світовитязь – Світязь.
Нові дослідження тернопільських археологів довели, що статуя Світовида не була скинута в Збруч войовничими християнами, як це вважалося досі. Добра збереженість пам’ятки свідчить про те, що її сховали у водах ріки самі віруючі, адже на статуї нема ніяких слідів пошкодження чи наруги, як це було з багатьма іншими язичницькими зображеннями Богів. Галина Лозко пише, що ряд фактів, встановлених при розкопках, дають змогу датувати останні язичницькі Богослужіння на Богиті ХVII ст., що цілком імовірно, враховуючи віддаленість Храму Світовида та цілого комплексу інших подільських капищ від Київського центру християнізації Руси-України.
Як пише у своїй книзі “Русалії” Василь Скуратіський, символіка верховного бога удосконалювалася протягом сторіч разом зі світоглядом людей. Збруцька скульптура увібрала найосновніші параматри давніх вірувань. Скажімо, чотирикутник, що вивершував ідола, символізував не тільки чотири сторони світу, але, очевидно, й пори року давнього хліборобського календаря, що залежали від фаз Сонця.
Нижня частина скульптури має форму трикутника, який міг означати єдність минулого, сучасного і майбутнього, або небесний, земний і потойбічний світи, або триєдину основу життя – сонце, землю і воду. Саме ці символи присутні в мистецькому зображенні Дерева життя, що ми знаходимо у ткацтві, вишивці, писанкарстві. З прийняттям християнства ту ж триєдність маємо в Богоотці, Богосині і в Богодухові святому.
