Гребінь-оберiг

Одна з міфологічних моделей космосу подає світ у вигляді людського тіла. Тож після смерті божественного першопредка (Іміра у скандинавській міфології, Паньгу — в китайській, Пуруші — в індійській) дихання його зробилося вітром, із голови постало небо, а з ніг — земля, кістки перетворилися на гори, а дерева й рослини виникли з волосся. Волосся — це місце перебування душі, отже, все те, що стосується його захисту, покривання, розчісування, підстригання, набуває сакрального значення.


Так було у стародавньому світі. Хоча й тепер, наприклад, американське плем'я уматілья відмовляється обробляти фунт, щоб не поранити тіла Матері-Землі. "Ви пропонуєте мені косити траву й жати хліб, щоб стати багатим, як біла людина, — каже індіанський пророк. — Але хіба я можу наважитися різати волосся своєї матері?"


У численних творах українського фольклору волосся уподібнюється до рослин. У загадках воно порівнюється з гаєм або ж густим лісом: "Густий ліс, чисте поле, два соболі" (волосся, лоб, брови). У купальській пісні дівчина, яка тоне, просить брата не косити трави, бо шовкова трава — то її руса коса. На дерева перетворюються в баладах прокляті батьками діти:


А явір взяв промовляти:
Не рви, ненько, та листенько,
Бо то моє волосенько.


А в казці герой, утікаючи з нареченою від змії, кидає позаду себе гребінець, і з нього виростає густий ліс.


Гребінь, волосся ототожнювалися в давнину не лише з рослинами, а й з водою, небесною вологою. З мистецтва неоліту дійшли до нас умовні зображення дощу у вигляді хвилястих ліній або зигзагів, що асоціювалися з волоссям Великої Богині Неба. На стародавніх наскельних малюнках гребінь виступає як образ води, дощу. У старокитайському письмі "гребінь" означав "дощ". Широкі гребені по краях одягу на керамічних зображеннях жіночих фігур трипільсько-кукутенської археологічної культури також вважають символами води.


За оповіданнями з литовської міфології, Перкунас (бог-громовержець) виїздив зі свого прекрасного палацу й розчісував зелений дуб. Саме дощ був тим гребенем, що розчісував дуб, а також коси нашим дівчатам, котрі вибігали "на перший грім" намочити під зливою волосся, "щоб краще росло".


Водяник і русалка, за уявленнями, також чешуть голову гребенем, і тоді йде дощ. Розповідають, що на березі часом можна знайти русалчин золотий гребінь. Той, хто спокуситься на золото й принесе його додому, матиме неабиякий клопіт: русалка ходитиме за ним доти, доки гребінець не повернуть — не вкинуть його у воду на тому місці, де взяли.


Є й інші демонологічні персонажі, подібні до русалки, атрибутом яких виступає гребінь. Так, у білоруських повір'ях росомаха уявляється голою жінкою, що сидить на бобровій хатці з малою плачучою дитиною на руках і розчісує щучим гребенем свої розплетені коси. Побачивши людей, вона пірнає з дитиною у воду. Люди кажуть, що росомахою робиться жінка, яка стратить своє дитя й сама втопиться. Хакасам хазяйка води вбачалася в образі голої жінки, яка розчісувала золотим гребенем своє довге волосся. Вважали, що людині, котра знайде її гребінь, щаститиме все життя. Згідно з нижньогородським повір'ям, стерлядка має свого царя. Його помешкання, оздоблене коштовним камінням і перлами, розташоване у глибокій ямі на самому дні ріки. Там він живе зі своєю дружиною — водяною русалкою. Місячними ночами вона виходить на берег, сідає на камінь і розчісує золотим гребенем своє зелене волосся, а стерлядський цар плюскається біля неї, тручись об її білу ногу. Якщо хтось із рибалок таке побачить, жодної рибки йому вже не впіймати.


Гребінь, яким розчісували покійника, вважався нечистим. Його закопували в землю подалі від житла або кидали у воду. Гребінь клали до труни померлого, іноді навіть разом із вичесаним волоссям. Використання гребеня як ритуального предмета в похованні пов'язане з давньою традицією, що сягає індоєвропейської доби, коли було заведено ховати жінок разом із померлими чоловіками. У східних слов'ян археологи фіксують обряд спалення вдів на поховальному багатті, починаючи із III ст. до н.е. Коли з часом убивство жінки було замінено іншими, імітативними формами жертвоприношення, дружина відрізала в себе пасмо волосся й покладала його до труни, що символічно засвідчувало її готовність супроводжувати небіжчика на той світ. У пізніші часи, бувало, потай підкладали до гроба чужий гребінець, власника якого намагалися відправити в тому ж напрямку.



Звичай пускати (метати) на воду волосся також сприймається як жертвоприношення померлим предкам, до яких зверталися, наприклад, у ворожінні або гаданні.


До Дунаю стеженька,
Туди йшла молоденька.
Над Дунайом стояла,
Русу косу чесала,
В тихий Дунай метала.


Через гребінь можна було завдати шкоди, тому після розчісування дівчата старанно його ховали. Класти гребінь на столі або в якомусь видному місці не дозволялося, щоб уникнути прикрощів. Із тієї ж причини намагалися не впускати його додолу. Раніше не дозволялося мити й чесати голову в неділю, понеділок, середу й п'ятницю. Чому існували такі обмеження, тепер з'ясувати важко. У дні ворожінь дівчата клали гребінь під подушку й перед сном замовляли, щоб до них уночі доля прийшла косу чесати.


У родильній обрядовості гребінь символізував жіночу долю. Коли дитині перерізали пуповину, хлопчикові це робили на сокирі (щоб із нього був добрий майстер), а дівчинці — на гребені від прядки. При цьому замовляли: "Крутиї гори, розкотітеся, Господні голоси, розойдітеся... Як младенець — сідай на коня, а младениця — берись за гребеня!" На хрестинах баба-бранка передавала кумові хлопчика через поріг, а дівчинку — через гребінь.


У південних слов'ян у день св. Юрія мати давала дітям гребінь і посилала їх на засіяне поле. Діти сідали в жито, розчісувалися, щоб волосся було довгим і густим, як жито.


Символічній дії розчісування, а отже, й гребеня, надавалось особливе значення в обряді весілля. Гребінь дарували на весіллі в росіян, сербів, подекуди й в Україні, про що співається в пісні:


Ой летіла вожелена та й впала в тростину.
Купи, купи, Івасику, Марусі хустину.
Я хустини не куплю — куплю їй гребінчик,
Розчесати русу косу під зелений вінчик.


Розплітати косу, розчісувати наречену, знімати вінок і пов'язувати на неї хустку (покривати) означало переводити дівчину з одного статусу до іншого — заміжньої жінки. Розплітав косу брат:


Упав гребінець під стілець.
Та подай, братіку, гребінця —
Розчесати русу косу до вінця.


Розчісували на весіллі й нареченого. У неділю, після того, як коровай прикрасять барвінком, молодого садять на ослоні, староста розчісує йому волосся, а потім надягає шапку. Еротична функція розчісування яскраво виявляється в сороміцьких піснях (на побутовому рівні одне зі значень слова "чесати" означає статевий акт):


Чесала, чесала, чесала, чесала,
Доки моя рідна мати про теє не взнала.
Відповідною бачиться й роль гребеня:
Любив мене молодець,
Купив мені гребінець;
Купив мені щітку,
Розчесати кітку.


Використовувався гребінь і в лікувальній магії. Так, для того, щоб позбутися нічниць (дитячого плачу), треба взяти дитину на праву руку, сісти на порозі й на гребінь лити окріп. Інша жінка стоїть у дворі, за порогом, і питає: "Що ви робите?" Та, що наливає окріп, відповідає: "Ночниці парим!" Перша каже: "Пар, пар, да очі запар". Інший спосіб боротьби з дитячим плачем: гребінь для чесання льону кладуть дитині під подушку.



У південних слов'ян гребінь — оберіг проти вовків. На день св. Мартина (14 квітня) македонці "зв'язують вовчу пащеку", тобто зчіплюють разом гребені, при цьому замовляють: "Як зчіплюються гребені, так нехай замкнеться паща у вовка". Існувала заборона користуватися гребенем у певні дні, оскільки в цьому випадку гребінь символізував вовчі зуби.