Пт Июн 07, 2024 12:12 am автор мерзавка
Тиждень після Великодня в народі називається поминальним або провідним. Починаючи з Чистого четверга, який в деяких місцевостях навіть називається Мертвецьким Великоднем, Бог відпускає душі померлих на землю й вони перебувають разом із нами протягом усіх світлих днів.
Тому в цей час не годиться називати їх покійниками – на Великдень і в провідний тиждень казали «родителі», «рідняки», «діди»-«баби», душі яких по «Небесному мосту» прибувають до нас то в образі зозулі, то соловейка, то перепелиці, то жайворонка.
Дуже давно, в дохристиянські часи, в наших пращурів був розвинутий культ предків. Вони вірили, що коли людина вмирає на цьому світі, вона переходить в інший світ і там продовжує життя; що діди-прадіди не покидають свого роду і залишаються його опікунами. Вони вірили, що духи предків допомагали вирощувати добрі врожаї, сприяли приплоду худоби, відводили громи-грози і сприяли дощами.
Для вшанування покійників було відведено кілька днів на рік, які потім прийняла й християнська церква, наприклад, «Дмитрівська або дідівська субота, друга, третя, четверта суботи Великого посту, субота перед Зеленими святами, Святий вечір, Проводи. А в найбільше свято року – на Великдень – віддавали предкам найбільшу шану, бо вірили, що у Великодню ніч усі душі померлих дідів-прадідів присутні в хаті нащадків своїх.
Служба Божа на Великдень і освячення пасок відправляється вночі, бо на Великдень усі живі й немає покійників – їхні душі присутні поміж людьми, але тільки до сходу сонця. Тому і розговлялися перед сходом сонця, щоб за цією трапезою були душі предків. Навіть приказували при цьому: « Святиї родителі, ходіть до нас хліба-солі їсти» або «Їжте, пийте, вживайте і нас, грішних споминайте» або «Наші рідняки, не поминайте лихом, чим хата багата, тим і рада!»
Вже на Великдень, після розговіння, старші люди йшли на могили з писанками й крашанками «христуватися з родителями». Вони розбивали писанку об хрест або закопували її в могилу. Розбивши писанку, вони розкришували її на могилі, вірячи, що «родителі» споживуть, прилетівши в образі птахів. Приносили на могили також кусочок свяченої паски.
Але найбільшу трапезу влаштовували на Проводи – кожна родина збиралася на могилах своїх «рідняків». Приносили на кладовище їжу і пиття, христувалися писанкою з покійниками, як і на перший день Великодня після розговін, виливали чарочку горілки на могилу. А голова роду виголошував на Проводи біля могил давню приповідку: «Тут моя родинонька, тут моя мати, тут хутко буду і я спочивати».
Щодо походження назви «Проводи» відомий етнограф Василь Скуратівський у книзі «Святвечір» пише так: «Це своєрідне виряджання (проводжання) духів, які на Великдень розговлялися разом із членами родини, а через тиждень їх потрібно вирядити — «до вирію та на охорону нив і врожаю». І лишень «неприкаяні» — ті, що повмирали неприродною смертю, самогубці та нехрещені — відправлялися в скелі, ліси та води. Згадаймо «Лісову пісню» Лесі Українки, густо населену русалками, потерчатами, Тим, що греблі рве, і Тим, що у скалі сидить, які співіснують із живими героями драми-феєрії».
Перед Проводами кладовища перестають бути місцем смутку – виблискують під сонцем свіжопофарбовані рамена хрестів, урочисто лопотять на вітрі білокрилі рушники й різнобарвні стрічки, задивляється у небо синьоокий барвінок, весело квітнуть первоцвіти, всюди прибрано і чисто.
Своїх предків вщановували не тільки трапезами, а й розвагами. В багатьох місцевостях України, особливо в галицьких селах, вірили, що на Великдень кожний господар, бодай один раз, мусить бамкнути у дзвін – хто для того, щоб «потішити душі родителів», хто за «наглі душі» (тих, хто помер наглою смертю), щоб їм було легше. Інші вірили, що хто задзвонить, в того буде щасливе літо і гарний врожай. А ще в народній уяві великодні дзвони означали засіб відігнати з села смерть та все лихе.
Крім великодніх дзвонів чути було спів веснянок-гаївок – високохудожній, самобутній, поетичний і навіть історичний документ про життя і психологію наших пращурів, які останні декілька століть співали біля церкви на майдані. Живий різнобарвний дівочий вінок під віковий спів цих ритмічних історичних пісень виводив веснянки-гаївки, обходячи церкву.
В дохристиянські часи і в часи так званого двоєвір’я ця дівоча творчість, що поєднувала пісні, рухи, пантоміміку, магічні танці та хороводи, відбувалася на кладовищах, на лузі, у гаю, над водою. Веснянками-гаївками на Великдень та протягом провідного тижня вшановували та заворожували не лише покійників, але й бога-Сонце, подателя життя. Чарували магічними діями та співом і високий урожай, і приплід худоби, і одруження молоді, і частий «дрібен-дощик».
Тому в цей час не годиться називати їх покійниками – на Великдень і в провідний тиждень казали «родителі», «рідняки», «діди»-«баби», душі яких по «Небесному мосту» прибувають до нас то в образі зозулі, то соловейка, то перепелиці, то жайворонка.
Дуже давно, в дохристиянські часи, в наших пращурів був розвинутий культ предків. Вони вірили, що коли людина вмирає на цьому світі, вона переходить в інший світ і там продовжує життя; що діди-прадіди не покидають свого роду і залишаються його опікунами. Вони вірили, що духи предків допомагали вирощувати добрі врожаї, сприяли приплоду худоби, відводили громи-грози і сприяли дощами.
Для вшанування покійників було відведено кілька днів на рік, які потім прийняла й християнська церква, наприклад, «Дмитрівська або дідівська субота, друга, третя, четверта суботи Великого посту, субота перед Зеленими святами, Святий вечір, Проводи. А в найбільше свято року – на Великдень – віддавали предкам найбільшу шану, бо вірили, що у Великодню ніч усі душі померлих дідів-прадідів присутні в хаті нащадків своїх.
Служба Божа на Великдень і освячення пасок відправляється вночі, бо на Великдень усі живі й немає покійників – їхні душі присутні поміж людьми, але тільки до сходу сонця. Тому і розговлялися перед сходом сонця, щоб за цією трапезою були душі предків. Навіть приказували при цьому: « Святиї родителі, ходіть до нас хліба-солі їсти» або «Їжте, пийте, вживайте і нас, грішних споминайте» або «Наші рідняки, не поминайте лихом, чим хата багата, тим і рада!»
Вже на Великдень, після розговіння, старші люди йшли на могили з писанками й крашанками «христуватися з родителями». Вони розбивали писанку об хрест або закопували її в могилу. Розбивши писанку, вони розкришували її на могилі, вірячи, що «родителі» споживуть, прилетівши в образі птахів. Приносили на могили також кусочок свяченої паски.
Але найбільшу трапезу влаштовували на Проводи – кожна родина збиралася на могилах своїх «рідняків». Приносили на кладовище їжу і пиття, христувалися писанкою з покійниками, як і на перший день Великодня після розговін, виливали чарочку горілки на могилу. А голова роду виголошував на Проводи біля могил давню приповідку: «Тут моя родинонька, тут моя мати, тут хутко буду і я спочивати».
Щодо походження назви «Проводи» відомий етнограф Василь Скуратівський у книзі «Святвечір» пише так: «Це своєрідне виряджання (проводжання) духів, які на Великдень розговлялися разом із членами родини, а через тиждень їх потрібно вирядити — «до вирію та на охорону нив і врожаю». І лишень «неприкаяні» — ті, що повмирали неприродною смертю, самогубці та нехрещені — відправлялися в скелі, ліси та води. Згадаймо «Лісову пісню» Лесі Українки, густо населену русалками, потерчатами, Тим, що греблі рве, і Тим, що у скалі сидить, які співіснують із живими героями драми-феєрії».
Перед Проводами кладовища перестають бути місцем смутку – виблискують під сонцем свіжопофарбовані рамена хрестів, урочисто лопотять на вітрі білокрилі рушники й різнобарвні стрічки, задивляється у небо синьоокий барвінок, весело квітнуть первоцвіти, всюди прибрано і чисто.
Своїх предків вщановували не тільки трапезами, а й розвагами. В багатьох місцевостях України, особливо в галицьких селах, вірили, що на Великдень кожний господар, бодай один раз, мусить бамкнути у дзвін – хто для того, щоб «потішити душі родителів», хто за «наглі душі» (тих, хто помер наглою смертю), щоб їм було легше. Інші вірили, що хто задзвонить, в того буде щасливе літо і гарний врожай. А ще в народній уяві великодні дзвони означали засіб відігнати з села смерть та все лихе.
Крім великодніх дзвонів чути було спів веснянок-гаївок – високохудожній, самобутній, поетичний і навіть історичний документ про життя і психологію наших пращурів, які останні декілька століть співали біля церкви на майдані. Живий різнобарвний дівочий вінок під віковий спів цих ритмічних історичних пісень виводив веснянки-гаївки, обходячи церкву.
В дохристиянські часи і в часи так званого двоєвір’я ця дівоча творчість, що поєднувала пісні, рухи, пантоміміку, магічні танці та хороводи, відбувалася на кладовищах, на лузі, у гаю, над водою. Веснянками-гаївками на Великдень та протягом провідного тижня вшановували та заворожували не лише покійників, але й бога-Сонце, подателя життя. Чарували магічними діями та співом і високий урожай, і приплід худоби, і одруження молоді, і частий «дрібен-дощик».
