Вс Дек 31, 2023 2:19 am автор Huseyn
Маємо Красне вінце Віри нашої...
або Вчення про Рідну Віру
"Писано се рукою" – записав Волхв на одній з дощечок. Він ясно усвідомлював, що Святе вчення треба було б передавати словом з уст в уста, від старших до молодших, але вже відчував, що того не досить. Рука тягнулася до писачка, щоб увічнити слово. І хоч в Яві нема нічого вічного, та слова його ми почули через тисячу років після написання. Духовне, Божественне повернулося в Яву, щоб отримати нове життя в своєму народі.
"Якоже не дав Богдаждь видіти будучини смертним, тож восславимо премудрість Його, а старе пом'янемо, і що відаємо, речемо"(38-А). Ця дошка, вірогідно, одна з найстаріших, бо тут вжита найстародавніша форма імені Дажбога – Богдаждь. Волхв ніби перекидає місток між минулим і сьогоденням, оповідаючи нам про основи Рідного віровчення: "Сварогу славу співати і Дажбогу, які є в Сварзі пречистій; Перуну і Стрибогу, які громами і блискавками повелівають, а Стрибог вітри яритиме на Землю; і тому Ладобогу, який править лади родинні і благості всякі; і Купалбогу, який до Митнищ правитиме всяким омовінням; і Ярбогу, що править ярим цвітінням, і Русаліями Водяними, і Лісовими, і Домовими – і Сварог тими править! Всяк Род має Щурів і Пращурів, які впродовж віків померли – тим Богам почитання маємо дати, а від них радощі матимем!" (38-А). Ця дошка, очевидно, має запис найдавнішого Символу Віри. Він вставлений у розповідь Волхва про стихійне лихо – землетрус у горах, – і немовби є цитатою із ще старішого Святого Письма, яке було відоме йому і кожному русичу-рідновіру.
Застороги Волхвів мусимо пам'ятати завжди: "Будете синами своїх Богів, і сила їхня пребуде з вами до кінця!" (17-В). У нашій Вірі не існує "страху Божого", який вигадали для інших народів юдо-християни, хоча самі вони живуть за принципом: "після мене – хоч потоп". Кожна справді українська людина поводиться правильно не з примусу чи страху, а з власного усвідомлення, що треба жити справедливо, тобто по Правді, по Закону Прави. Наша Віра вчить, що всі наші дії мають здатність повертатися назад, тобто до того, від кого вони й вийшли. Сьогодні ви зрубали дерево, засмітили річку, а завтра ви не матимете повітря і води. Це тільки ледачий розум нашого сучасника вже не хоче усвідомити, що навіть його віддалений нащадок десь там у третьому тисячолітті – це і є він сам.
Взявши чужинську формулу "один раз живемо на світі", такий невіглас пройде по Землі, як смерч, не лишивши після себе нічого живого. Сьогодні він зрадив Рідних Богів, і завтра Боги відвернуться від нього. Він, відірвана гілка від Родового дерева, не здатен виховати свого сина в пошані до рідних коренів. Він вже не є сам собою. Він є чимось іншим. Він не українець. Сьогодні він, а завтра його син – не є українцями. Через таких зникає народ. Такого треба привести до тями. Якщо сьогодні цього не зробити, то завтра може бути пізно. Головне, щоб ця пошесть не знищила всього тіла народу. Серед рідновірів нині побутує приказка: "Ти українець, чи ти християнин?" Так кажуть про тих, хто по Вірі вже (або ще) не є українцем. Правильно кажуть... Наш Волхв про таких сказав просто: "це істинно, що недостойні бути Дажбожими внуками" (1).
Серед нас нема зрадників, є чужинці! Одна крапля чужинської крові отруїла князя Володимира, а через його шкідництво – й цілий народ на тисячу років. Чи міг він, вражений юдейськими генами матері Малфріді, зрозуміти засторогу руських Волхвів: "греки хотіли нас хрестити, щоб ми ... стали їхніми рабами. Постережемося того!"
Русич не може зрадити Сварога, Перуна і Світовида, яким він присягнув перед Богом Велесом, і перед Волхвами, коли вони тримали над його головою рідну землю з дерном, і коли закопали в цю землю пасмо його волосся, як знак, що його передають Рідним Богам і кровним Предкам: "Це я – Дажбожий онук..."
Україна хронічно хвора на отруєння крові. Та й цій хворобі ще можна зарадити – припинити підливання отрути! Тоді відновляться всі клітини національного організму: Віра, мова, культура, економіка, природа.
Тому український рідновір не ставить собі завдання навертати в Рідну Віру чужинців. Розмовляючи з людиною, найперше, виясніть, хто перед вами. Зі Своїм працюйте, навчайте, скільки вистачить таланту і терпіння, а чужого залишіть наодинці з його чужістю. Не сперечайтесь – у нього своя правда. Не витрачайте сили на вітер. Вона вам знадобиться для Своїх. Інша справа, якщо ворог зазіхає на наші святощі, – тоді знищіть його наміри. Не стане сили знищити – не мовчіть! Хай про злочини й ворожі наміри знає якомога більше українців. Формуйте громадську думку. Пам'ятайте, що нас уже мало. Цінуйте кожного справжнього українця. Боріться за життя нації. Тільки в купі з Рідними Богами – ми сила.
"Маємо красне вінце Віри нашої і не мусимо чужої добиратися" (7-З). Красне вінце – образ вінка як священної ознаки багатьох обрядів Рідної Віри. Саме з вінка походить корона. Красний – красивий. Золота корона Сонця – символ Дажбога, – згадується в урочистій Різдвяній пісні, частинка якої дійшла до нас, як уламок дорогоцінного скарбу: "Золоту корону, гей! Гей, дай, Боже! Сонце, Гей! Ой Дажбоже! Ладуй, Боже!"
Волхви вчили, що найкращою Вірою є власна віра народу, тому й не слід шукати чужої. Це було природно і закономірно, це не потребувало ніякого наукового філософського обгрунтування чи обговорення. Це приймалося як істина: "Усяк муж благо того знати може, або зло. І хто Богом не сподоблений, той пребуде, як сліпий, і не матиме з ним частки, яко же всяке, що до злого йде, – з ним до кінця й пребуде" (38-Б).
Сьогодні все більше українців починає розуміти це, переосмислюючи нашу правдиву і неправдиву історію. У нас вкрадено не тільки нашу назву Русь, але й нашу історію, і нашу Віру. Тисячоліття – немалий строк, щоб не побачити наслідків цього обкрадання: "То стрепенися, Народе мій, од сплячки і в злагоді йди до стягів наших! А захистить нас од ворогів на Русі – могутній Сварог наш, не чужинські Боги!" (7-Г).
або Вчення про Рідну Віру
"Писано се рукою" – записав Волхв на одній з дощечок. Він ясно усвідомлював, що Святе вчення треба було б передавати словом з уст в уста, від старших до молодших, але вже відчував, що того не досить. Рука тягнулася до писачка, щоб увічнити слово. І хоч в Яві нема нічого вічного, та слова його ми почули через тисячу років після написання. Духовне, Божественне повернулося в Яву, щоб отримати нове життя в своєму народі.
"Якоже не дав Богдаждь видіти будучини смертним, тож восславимо премудрість Його, а старе пом'янемо, і що відаємо, речемо"(38-А). Ця дошка, вірогідно, одна з найстаріших, бо тут вжита найстародавніша форма імені Дажбога – Богдаждь. Волхв ніби перекидає місток між минулим і сьогоденням, оповідаючи нам про основи Рідного віровчення: "Сварогу славу співати і Дажбогу, які є в Сварзі пречистій; Перуну і Стрибогу, які громами і блискавками повелівають, а Стрибог вітри яритиме на Землю; і тому Ладобогу, який править лади родинні і благості всякі; і Купалбогу, який до Митнищ правитиме всяким омовінням; і Ярбогу, що править ярим цвітінням, і Русаліями Водяними, і Лісовими, і Домовими – і Сварог тими править! Всяк Род має Щурів і Пращурів, які впродовж віків померли – тим Богам почитання маємо дати, а від них радощі матимем!" (38-А). Ця дошка, очевидно, має запис найдавнішого Символу Віри. Він вставлений у розповідь Волхва про стихійне лихо – землетрус у горах, – і немовби є цитатою із ще старішого Святого Письма, яке було відоме йому і кожному русичу-рідновіру.
Застороги Волхвів мусимо пам'ятати завжди: "Будете синами своїх Богів, і сила їхня пребуде з вами до кінця!" (17-В). У нашій Вірі не існує "страху Божого", який вигадали для інших народів юдо-християни, хоча самі вони живуть за принципом: "після мене – хоч потоп". Кожна справді українська людина поводиться правильно не з примусу чи страху, а з власного усвідомлення, що треба жити справедливо, тобто по Правді, по Закону Прави. Наша Віра вчить, що всі наші дії мають здатність повертатися назад, тобто до того, від кого вони й вийшли. Сьогодні ви зрубали дерево, засмітили річку, а завтра ви не матимете повітря і води. Це тільки ледачий розум нашого сучасника вже не хоче усвідомити, що навіть його віддалений нащадок десь там у третьому тисячолітті – це і є він сам.
Взявши чужинську формулу "один раз живемо на світі", такий невіглас пройде по Землі, як смерч, не лишивши після себе нічого живого. Сьогодні він зрадив Рідних Богів, і завтра Боги відвернуться від нього. Він, відірвана гілка від Родового дерева, не здатен виховати свого сина в пошані до рідних коренів. Він вже не є сам собою. Він є чимось іншим. Він не українець. Сьогодні він, а завтра його син – не є українцями. Через таких зникає народ. Такого треба привести до тями. Якщо сьогодні цього не зробити, то завтра може бути пізно. Головне, щоб ця пошесть не знищила всього тіла народу. Серед рідновірів нині побутує приказка: "Ти українець, чи ти християнин?" Так кажуть про тих, хто по Вірі вже (або ще) не є українцем. Правильно кажуть... Наш Волхв про таких сказав просто: "це істинно, що недостойні бути Дажбожими внуками" (1).
Серед нас нема зрадників, є чужинці! Одна крапля чужинської крові отруїла князя Володимира, а через його шкідництво – й цілий народ на тисячу років. Чи міг він, вражений юдейськими генами матері Малфріді, зрозуміти засторогу руських Волхвів: "греки хотіли нас хрестити, щоб ми ... стали їхніми рабами. Постережемося того!"
Русич не може зрадити Сварога, Перуна і Світовида, яким він присягнув перед Богом Велесом, і перед Волхвами, коли вони тримали над його головою рідну землю з дерном, і коли закопали в цю землю пасмо його волосся, як знак, що його передають Рідним Богам і кровним Предкам: "Це я – Дажбожий онук..."
Україна хронічно хвора на отруєння крові. Та й цій хворобі ще можна зарадити – припинити підливання отрути! Тоді відновляться всі клітини національного організму: Віра, мова, культура, економіка, природа.
Тому український рідновір не ставить собі завдання навертати в Рідну Віру чужинців. Розмовляючи з людиною, найперше, виясніть, хто перед вами. Зі Своїм працюйте, навчайте, скільки вистачить таланту і терпіння, а чужого залишіть наодинці з його чужістю. Не сперечайтесь – у нього своя правда. Не витрачайте сили на вітер. Вона вам знадобиться для Своїх. Інша справа, якщо ворог зазіхає на наші святощі, – тоді знищіть його наміри. Не стане сили знищити – не мовчіть! Хай про злочини й ворожі наміри знає якомога більше українців. Формуйте громадську думку. Пам'ятайте, що нас уже мало. Цінуйте кожного справжнього українця. Боріться за життя нації. Тільки в купі з Рідними Богами – ми сила.
"Маємо красне вінце Віри нашої і не мусимо чужої добиратися" (7-З). Красне вінце – образ вінка як священної ознаки багатьох обрядів Рідної Віри. Саме з вінка походить корона. Красний – красивий. Золота корона Сонця – символ Дажбога, – згадується в урочистій Різдвяній пісні, частинка якої дійшла до нас, як уламок дорогоцінного скарбу: "Золоту корону, гей! Гей, дай, Боже! Сонце, Гей! Ой Дажбоже! Ладуй, Боже!"
Волхви вчили, що найкращою Вірою є власна віра народу, тому й не слід шукати чужої. Це було природно і закономірно, це не потребувало ніякого наукового філософського обгрунтування чи обговорення. Це приймалося як істина: "Усяк муж благо того знати може, або зло. І хто Богом не сподоблений, той пребуде, як сліпий, і не матиме з ним частки, яко же всяке, що до злого йде, – з ним до кінця й пребуде" (38-Б).
Сьогодні все більше українців починає розуміти це, переосмислюючи нашу правдиву і неправдиву історію. У нас вкрадено не тільки нашу назву Русь, але й нашу історію, і нашу Віру. Тисячоліття – немалий строк, щоб не побачити наслідків цього обкрадання: "То стрепенися, Народе мій, од сплячки і в злагоді йди до стягів наших! А захистить нас од ворогів на Русі – могутній Сварог наш, не чужинські Боги!" (7-Г).
